Озброєні

— Де?

— Прямо перед вами, сержанте!

Колон подивився вниз і відступив назад. Його більш ніж відповідний посаді живіт трохи відсунувся, і перед ним постало обличчя молодшого констебля Дуболома, що дивилося на нього знизу вгору одним скляним оком. Він щосили намагався мати корисний і розумний вигляд.

— Ага, точно.

— Я вищий, ніж здаюся.

«О Боги, — подумав сержант Колон. — Якщо їх склеїти і розділити навпіл, можна отримати двох нормальних хлопців. Та який же нормальний хлопець добровільно піде служити до Варти? Троль і ґном. І це ще не найгірші екземпляри…»

Ваймз нервово стукав пальцями по столу.

— Ні, не Колон, — розмірковував він. — Він вже не такий молодий та завзятий, яким був раніше. Багато часу проводить у штабі Сторожі за документами. Крім того, там така каша…

— Повинен сказати, по ньому й видно, що каші в його раціоні вистачає, — зауважив Патрицій.

— Тобто каша заварилася з новими рекрутами, — пояснив Ваймз. — Пам’ятаєте, сер?

«Це ті, яких ти мені запропонував через антидифаматорів?» — подумки додав він. Звичайно, їх би не взяли до Денної сторожі. А ці негідники з придворної гвардії погнала б їх у три шиї. Еге ж. Відішліть їх до Нічної сторожі, з неї все одно не сміється хіба що ледащо. А вночі нових рекрутів навіть ніхто не побачить. У всякому разі, ніхто з тих, хто має хоч якесь значення. Ваймз погодився на це лише тому, що знав: скоро це буде вже не його проблемою.

Та ні, він не був видистом, принаймні запевняв себе у цьому. Але Сторожа — це робота для людей.

— Як щодо капрала Ноббса? — спитав Патрицій.

— Ноббі?

Вони обидва уявили собі образ Ноббса.

— Ні.

— Ні.

— Звичайно, — усміхнувся Патрицій, — є ще капрал Морква. Перспективний юнак. Як я чув, уже заробив собі добру репутацію.

— Так, це… правда, — погодився Ваймз.

— Для нього це — чудова можливість кар’єрного зростання, чи не так? Що порадите?

Ваймз уявив собі образ капрала Моркви…

— Це, — пояснив капрал Морква, — Осередні ворота. До всього міста. Ось це ми охороняємо.

— Від кого? — спитала молодший констебль Анґва. Вона також належала до нової хвилі рекрутів.

— Хіба не знаєш? Орди варварів, войовничі племена, армії бандитів… і всіляке таке.

— Що? І все це ми самі?

— Ми? Та ні! — засміявся Морква. — Це було б нерозумно! Ні, якщо ти там побачиш щось подібне, просто якомога сильніше дзвониш у дзвін.

— І що тоді?

— Сержант Колон, Ноббі та інші прийдуть на допомогу, як тільки зможуть.

Молодший констебль Анґва проскакувала очима туманний горизонт.

Вона усміхнулася.

Морква зашарівся.

Констебль Анґва одразу ж опанувала мистецтво салютувати. Їй ще не видали обладунків, та й не видадуть, будемо чесними, поки хтось не принесе нагрудник до старого зброяра Реміта і не скаже йому, мовляв, вдар молотом добряче ось тут і ось тут. Та й жоден шолом у світі не зміг би приховати цю копицю попелястого волосся. Але Морква вирішив, що констебль Анґва цього всього і не потребує. Люди битимуться за право бути нею заарештованими.

— І що робимо далі? — спитала дівчина.

— Напевне, прямуємо до штабу Сторожі, — сказав Морква. — Гадаю, сержант Колон хоче прочитати вечірній звіт.

Вона також чудово освоїла мистецтво прямування. Це такий особливий стиль ходи, популярний серед офіцерів усього мультивсесвіту — м’який підйом коліна, ретельний помах ногою та власне стадія ходіння, яка може тривати годинами, вулиця за вулицею. Для молодшого констебля Щебня мистецтво прямування було ще далеко попереду, принаймні доти, доки він не навчиться салютувати, не падаючи з ніг.

— Сержант Колон — це отой товстун? — уточнила Анґва.

— Так.

— А для чого йому ручна мавпа?

— А-а-а, — зрозумів Морква. — То це ти про капрала Ноббса.

— Він узагалі людина? Його обличчя схоже на обробну дошку.

— Бідолаха, у нього виняткова колекція прищів. Що він тільки з ними не робив. Але запам’ятай, ніколи не ставай між ним і дзеркалом.

Людей на вулицях було небагато. Було надзвичайно спекотно, навіть для Анк-Морпорка. Кожна поверхня випромінювала тепло. Річка неквапливо повзла своїм руслом, наче студент, що вибрався з ліжка об одинадцятій ранку. Люди, в яких не було надзвичайно важливих справ надворі, ховалися в підвалах і виходили тільки вночі.

Морква прямував задушними вулицями з власницьким виглядом та легким душком поту чесного вартового, вряди-годи вітаючись із перехожими. Моркву знали всі. Його було легко впізнати — у Сторожі більше не було вартових заввишки два метри і з полум’яно-рудим волоссям. Крім того, він тримався так, ніби все місто було його приватною власністю.

— Хто той чолов’яга з кам’яним обличчям? Я бачила його у штабі Сторожі, — продовжила розпитувати Анґва, коли вони проходили Широким шляхом.

— То був троль Щебінь, — відповів Морква. — Він трошечки побув злочинцем, однак потім закохався в Рубіну, і вона йому це заборонила.

— Та ні, той чоловік, не троль, — уточнила Анґва, яка, як і інші, була вражена тим, наскільки Морква далекий від розуміння метафор. — Обличчя у нього таке… наче він чимось дуже незадоволений.