Озброєні

Так все могло і закінчитися. Насправді саме так все і закінчилося у мільйонах інших всесвітів. Едвард де Гибль поволі старів, його одержимість перетворилася на своєрідне божевілля з такими обов’язковими компонентами, як рукавички з відрізаними пальцями і домашні капці, він став експертом з питань королівської влади, хоча ніхто ніколи про це вже й не дізнається, тому що він майже не залишав свої кімнати. Капрал Морква став сержантом Морквою і, коли настав час, у віці сімдесяти років помер при виконанні обов’язків під час якогось малоймовірного інциденту за участю мурашника.

У мільйонах всесвітів молодші констеблі Дуболом і Щебінь не провалилися в той тунель. У мільйонах всесвітів Ваймз так і не знайшов ті трубки. (В одному надзвичайно дивному, але теоретично можливому всесвіті божевільний смерч перефарбував будівлю Нічної сторожі у пастельні тони, паралельно відремонтувавши засувку дверей і виконавши деякі інші не менш доцільні роботи.)

У мільйонах всесвітів це була дуже коротка книга.

Едвард куняв з книгою на колінах, аж раптом йому наснився дивний сон. Йому наснилася славна боротьба. «Славний» — іще одне важливе слово в його лексиконі, як і «честь».

Якщо зрадники і безчесні люди не хочуть бачити правди, то він, Едвард де Гибль, повинен стати вказівним перстом Долі.

Варто зазначити, що Доля не завжди слідкує за тим, куди тицяє свої персти.

У післяобідній час, страждаючи від усіх мислимих і немислимих протягів, Сем Ваймз, міський вартовий Анк-Морпорка (Нічна сторожа), сидів у передпокоях Патриція і чекав аудієнції. Ваймз був одягнений у свій найкращий плащ, мав до блиску начищений нагрудник, а на колінах тримав шолом.

Його погляд застиг на стіні.

«Я повинен бути щасливим», — торочив він собі. І він був. У певному сенсі. Безумовно. Щасливий, як ніколи.

Через кілька днів він збирався одружитися.

Збирався перестати бути вартовим.

Збирався стати поважним джентльменом.

Він зняв свій мідний значок і розгублено потер його краєчком плаща. Потім підняв його, і світло блиснуло на патиновій поверхні. МВАМ № 177. Іноді він замислювався, скільки ж вартових носили цей значок до нього.

І зараз ставало зрозуміло, що хтось носитиме цей значок і після нього.

Це Анк-Морпорк, «місто тищі несподіванок» (згідно з путівником, що видається Гільдією торговців). Чи можна сказати влучніше? Місто, будівництво якого ніколи не закінчиться, місто, де мешкають мільйони людей, найбільше місто Дискосвіту, розташоване по обидва береги річки Анк, такої брудної, що здавалося, наче її поверхня — це насправді її дно.

Гості міста запитували: як може існувати таке велике місто? На чому воно тримається? Воду з Анку можна лише жувати, а не пити, то звідки береться питна вода? Що є основою господарства цього дивного міста? Як взагалі тут може щось працювати, всупереч усім законам здорового глузду?

Насправді, гості цього міста не часто про таке запитували. Частіше вони запитували: «Де знайти, знаєте… гм-м-м… ну як їх… дівчат таких?»

Але якби вони почали хоч трохи використовувати свій мозок для мислення, то це саме те, про що б вони запитали.

Патрицій Анк-Морпорка сидів у своєму простенькому кріслі з яскравою посмішкою дуже зайнятої людини, яка наприкінці важкого робочого дня раптом знайшла у своєму записнику нагадування: «19:00–19:05 — бути веселим, розслабленим та радіти людям».

— Звичайно, капітане, я дуже засмутився, коли отримав вашого листа.

— Так, сер, — сказав Ваймз, незворушний, наче склад із деревиною.

— Прошу, капітане, сідайте.

— Так, сер, — Ваймз продовжував стояти. Це було питанням гордості.

— Але, звичайно, я все розумію. Я вважаю, що статки леді Ремкін дуже великі. Упевнений, що леді Ремкін оцінить вашу сильну праву руку.

— Сер? — у присутності правителя міста капітан Ваймз завжди зосереджував свій погляд на точці на один фут вище і шість дюймів лівіше від його голови.

— Звичайно, ви станете багатою і поважною людиною, капітане.

— Так, сер.

— Сподіваюся, ви все добре обмізкували. Там ви матимете нові обов’язки.

— Так, сер.

Патрицій зрозумів, що в цій розмові він грає обидві головні ролі. Він поворушив папери на столі.

— Звичайно, доведеться призначити нового капітана сторожі, — продовжив Патрицій. — Маєте когось на прикметі?

Ваймз, здавалося, зійшов з якоїсь хмари, на яку встиг втекти його розум. Це стосувалося Варти.

— Точно не Фред Колон… Він природжений сержант…

Сержант Колон, міський вартовий Анк-Морпорка (Нічна сторожа) оглядав яскраві обличчя нових рекрутів.

Він зітхнув, пригадавши свій перший день у Варті. Старий сержант Свердел.

Що за чолов’яга! Язик як батіг! Якби старий був живий і побачив це…

Як там воно називається? О, точно. Позитивна дискримінація при прийомі на роботу чи щось таке. Кремнієва антидифамаційна ліга причепилася до Патриція щодо приниження якихось честі та гідності — і ось…

— Молодший констеблю Щебню, — торочив він, — спробуй ще раз. Уся хитрість полягає в тому, що руку треба зупиняти трохи вище вуха. Ну ж бо, просто встань із підлоги і спробуй віддати честь ще раз. Не падати. Так… Молодший констеблю Дуболоме!

— Тут!