Озброєні

— А, то капітан Ваймз. Та, думаю, він не може бути незадоволеним. Наприкінці тижня він іде у відставку й одружується.

— Щось у нього не дуже щасливий вигляд, — помітила Анґва.

— Це краще в нього спитати.

— Мені здається, що йому не до вподоби нові рекрути.

Ще одна риса, властива капралу Моркві, — він не вмів брехати.

— Так, він не дуже любить тролів, — сказав він. — Коли він почув, що ми повинні дати оголошення про набір тролів, то цілий день мовчав. А потім, щоб не почалося неприємностей, нам довелося оголосити набір іще й для ґномів. Хоча я й сам ґном, та місцеві ґноми в це не вірять.

— Невже? — здивовано подивилася на нього Анґва.

— Мене всиновили.

— Он як. Але я не троль і не ґном, — сказала Анґва своїм солоденьким голосом.

— Авжеж ні. Але ж ти жі…

Анґва зупинилася:

— Так ось у чому справа! О Боги! Зараз століття Летючої лисиці. Та невже він справді так думає?

— Він дещо старомодний.

— Доісторичний.

— Патрицій сказав, що Сторожу варто поповнити представниками меншин, — зауважив Морква.

— Меншин!

— Вибач. Хай там як, за декілька днів…

Десь по вулиці почувся галас. Вони обернулися і побачили, як хтось вискочив із таверни і побіг вгору вулицею, одразу ж за ним біг огрядний чоловічок у фартуху.

— Цей злодій не має ліцензії! Ловіть його!

— Ох, — виразив скромне обурення Морква. Він перейшов дорогу, Анґва — за ним. І нарешті товстун сповільнився.

— Доброго ранку, пане Фланелю. — привітався Морква. — Неприємності?

— Він украв у мене сім доларів, не маючи ліцензії на крадіжку, — поскаржився пан Фланель. — Зробіть що-небудь! Я плачу податки!

— Зараз ми рушимо в шалене переслідування, — спокійно інформував Морква. — Отже, сім доларів?

— Так, не менше чотирнадцяти.

Пан Фланель оглянув Анґву з голови до п’ят. Чоловіки рідко оминали таку нагоду.

— Чому це вона в шоломі? — здивовано спитав він.

— Це наш новий рекрут, пане Фланелю.

— Але ж вона…

Анґва посміхнулася до товстуна. Той відступив на крок назад.

— Ми йдемо в ногу з часом, пане Фланелю, — відповів Морква, прибираючи до кишені блокнот.

Пан Фланель нарешті зібрався з думками.

Не бачити мені моїх вісімнадцяти доларів, — сказав він із докором.

— О, nil desperandum, пане Фланелю, nil desperandum, — жваво зреагував Морква. — Вперед, констеблю Анґво, продовжимо наше розслідування.

Вони пішли, а Фланель так і залишився стояти з роззявленим ротом.

— Не забудьте про мої двадцять п’ять доларів, — крикнув він услід вартовим.

— І ми не будемо переслідувати злодія? — дивувалася Анґва, одночасно намагаючись не відставати від капрала.

— В цьому немає сенсу, — відповів він, повертаючи у вузенький провулок. Такий вузенький, що його можна і не помітити здалеку. Він прослизнув між сірими порослими мохом стінами і зник у тіні. — Цікаво, — продовжив він. — Б’юся об заклад, що небагато людей знають, що можна дістатися до Зефірної вулиці з Широкого шляху. Спитайте кого завгодно. Вони скажуть, шо Сорочокова алея закінчується глухим кутом. Та це не так. Просто проходиш вулицею Мормія, а далі лише треба просунутися між ось цими решітками — і ти виходиш на Натщесердечну алею. Корисні решітки, чи не так? А ось ми вже і у Колисьдавно-провулку…

Він пробрався до кінця провулка, а тоді спинився і прислухався.

— Чого ми чекаємо? — спитала Анґва.

Вона почула, як хтось біжить. Морква притулився до стіни і висунув руку до Зефірної вулиці. Гуп! Рука Моркви не поворухнулася, навіть коли в неї хтось врізався.

Вони подивилися на того, хто зараз лежав на землі без тями. По бруківці котилися срібні доларові монети.

— Боже праведний! — побивався Морква. — Бідолаха Тут-і-Зараз! Він же обіцяв мені, що більше не буде красти. Що ж… — Морква взяв його за ногу. — Скільки там грошей? — звернувся він до Анґви.

— Схоже, лише три долари, — відповіла вона.

— Чудово. Якраз стільки, скільки було вкрадено.

— Але ж пан Фланель сказав…

— Ворушись. Повертаємося до штабу Сторожі. Тут-і-Зараз, сьогодні твій щасливий день.

— Чому щасливий? — питає Анґва. — Його ж упіймали.

— Так. Ми. Це краще, ніж попастися Гільдії злодіїв. Вони не такі добрі, як ми.

Голова Тут-і-Зараза стукотіла по бруківці.

— Украв три долари і одразу ж додому, — зітхнув Морква. — Тут-і-Зараз, мабуть, найгірший злодій у всьому світі.

— Але ж ви казали, що Гільдія злодіїв…

— Ти колись і сама зрозумієш, як тут все працює, — перебив її Морква. Голова Тут-і-Зараза дзвінко вдарилася до бордюра. — Дивно, — продовжив він, — але саме так все це працює. Ти просто не повіриш, але справді працює. Так бути не повинно. Але так є.

Поки Тут-і-Зараз прямував до в’язниці, рахуючи бруківку головою, вбивали клоуна.

Він простував містом з упевненістю людини, яка виплатила річний податок до Гільдії злодіїв. Аж от перед ним з’явилася темна фігура в капюшоні.

— Гей, Гуляко!

— Ой, привіт. Едвард, правильно?

Фігура завагалася.

— Я просто повертаюся до гільдії, — пояснив Гуляка.

Фігурка в капюшоні кивнула.

— Усе гаразд? — Гуляка почав непокоїтися.

— Мені дуже ш-ш-шкода, — сказала фігура. — Але це на благо всього міста. Н-н-нічого особистого.