Озброєні

Ваймз застогнав і витягнув з кишені дешеву сигару. Болотяні дракони викликали неприємності, хоч і незначні. Леді Ремкін дуже через це сердилася.

Люди купували їх, коли вони були маленькими, всього шість дюймів завдовжки, як засіб для запалювання свічок. А потім, коли вони спалювали меблі і залишали дірки в килимі, підлозі і стелі, просто викидали на вулицю.

— Ми врятували його від коваля на Простецькій вулиці, — розповіла леді Ремкін. — Я сказала: «Чоловіче, замість дракона купи звичайну піч, як у всіх ковалів». Бідолашний дракончик…

— Товстунчик, — сказав Ваймз. — Є запальничка?

— У нього синій нашийник, — уточнила леді Ремкін.

— Так, звичайно.

— Він піде за тобою, як ягнятко, якщо показати вугільне печиво.

Ваймз перевірив кишені.

— У таку спеку вони трохи збуджені.

Ваймз підійшов до загону з новонародженими дракончиками, взяв одного з них. Дракончик захоплено замахав крилами і випустив короткий струмінь блакитного полум’я. Ваймз підкурив свою сигару.

— Семе, я хочу, щоб ти більше так не робив.

— Вибач.

— Тож, якщо б ти попросив молодого Моркву і того милого капрала Ноббса пошукати…

— Без проблем.

Чомусь леді Сибіл, яка зазвичай добре розумілася на людях, вважала капрала Ноббса милим щокатим хлопчиною. Це завжди дивувало Сема Ваймза. Можливо, це той самий момент, коли протилежності притягуються.

Ремкіни були одними з найкращих представників роду людського, у той час, як Ноббса можна було сміливо зарахувати до найгірших.

Ваймз ішов по вулиці у своїй старезній іржавій кольчузі, шолом дряпав йому голову, а ноги відчували крізь потерті підошви, що він перебуває десь в Акровому провулку. Ніхто не повірив би, що це йде чоловік, який дуже скоро збирався одружитися із найбагатшою жінкою Анк-Морпорка.

Товстунчик почувався нещасним.

Він сумував за кузнею. Йому подобалося жити в кузні. Він міг їсти скільки завгодно вугілля, а коваль був не таким і злим. Для життя Товстунчик потребував небагато, і все це він мав у кузні.

А якась велика жінка забрала його з кузні і запхала в загін. Навколо були інші дракони. Товстунчикові вони не дуже подобалися. А люди давали йому незнайоме вугілля.

Він так зрадів, коли хтось посеред ночі забрав його із загону. Він думав, що його віднесуть назад до коваля.

Зараз же він починав розуміти, що цього не буде. Він сидів у коробці, коробка тряслася. Він починав злитися…

Сержант Колон махав тоненькою текою з паперами, наче віялом. Він поглянув на вартових.

Сержант прокашлявся.

— Добре, — сказав він. — Сідайте.

— Фреде, всі й так сидять, — сказав капрал Ноббс.

— Я якраз про тебе, сержанте, — відповів сержант Колон.

— І чого ми всі тут сидимо? Ми до такого не звикли. Ти тут розпинаєшся, а ми всі сидимо. Почуваюся недоумком…

— Ми повинні все робити належним чином. Отже, нас стало більше, — почав сержант Колон. — Так! Гм. Так. Гаразд. Сьогодні в лавах вартових ми раді привітати молодшого констебля Щебня — не салютувати! — і молодшого констебля Дуболома, а також молодшого констебля Анґву. Сподіваємося, що служба ваша буде довгою і… Що це у тебе, Дуболоме?

— Що? — невинно спитався Дуболом.

— Не можу не помітити, що в тебе в руках бойова сокира. Молодший констеблю, хіба я не зачитував тобі устав Варти?

— Зійде за етнічну зброю? — не вгамовувався Дуболом.

— Можеш залишити у своїй шафці. Вартові мають лише один меч, короткий, і один кийок.

«За винятком Щебня», — згадав він, але промовчав. Поперше, тому, що навіть найдовший меч у величезній руці троля скидався на зубочистку, а по-друге, тому що поки він не освоїть мистецтво салютувати, не хотілося б бачити, як вартовий ходить із мечем у скроні. Вистачить з нього і кийка. І то може забити сам себе на смерть.

Тролі і ґноми! Ґноми і тролі! За що йому таке покарання? Чим він таке заслужив? І це ж іще не найгірше.

Колон знову прокашлявся. Коли він зачитував інформацію зі своєї теки, здавалося, що лине пісня. Здавалося, що він поглиблено вивчав риторику.

— Так, — знову сказав він, трохи невпевнено. — Тому. Тут написано…

— Сержанте?

— Тепер ви… А, капрале Моркво, це ти. Слухаю тебе.

— Сержанте, ви нічого не забули? — спитав Морква.

— Не знаю. — обережно відповів Колон. — Хіба забув?

— Щодо новобранців, сержанте. Що вони повинні скласти? — підказав Морква.

Сержант Колон потер ніс.

— Подивимося… згідно наказу вони отримали під підпис кожен одну сорочку (кольчуга, плетіння — ретязь), один шолом (залізо з мідним напиленням), один нагрудник (залізо) — за винятком молодшого констебля Анґви, для якої нагрудник буде викувано за особливим замовленням, і молодшого констебля Щебня, для якого ми пристосували обладунок, що колись належав бойовому слону — один кийок (дуб), одну піку або алебарду, один арбалет, один годинник (пісочний), один меч, короткий — за винятком молодшого констебля Щебня — і один значок Нічної сторожі (мідь). Я особисто прослідкував, щоб усе було акуратно складене в шафки… Гадаю, вони склали все, що потрібно. І все підписали. Навіть за Щебня хтось поставив хрестик у відомості.

— Сержанте, вони повинні скласти присягу.

— Що, повинні?

— Так, сержанте. Це закон.