Озброєні

Морква не був дурнем. Він був прямим, чесним, добродушним і шляхетним у всіх своїх вчинках. В Анк-Морпорку, зазвичай, це і було характеристикою дурня, у будь-якому випадку, це давало б йому шанси на виживання, як у медузи на розпеченій сковорідці. Але варто було взяти до уваги ще декілька факторів. Один із них — це міцний кулак, який викликав повагу навіть у тролів. Інший — це те, що Морква мав якесь надприродне уміння усім подобатися. Він добре обходився з людьми, навіть арештовуючи їх, і мав виняткову пам’ять на імена.

Значну частину своєї юності він провів у невеличкій колонії ґномів, де майже не було чужих. В Анк-Морпорку його талант раптово розвинувся, наче навмисне чекав, поки Морква опиниться у великому місті, і досі продовжував розвиватися.

Він весело махнув ґномам, які стрімко наближалися.

— Доброго ранку, пане Ударстегно! Доброго ранку, пане Міцноруче!

Потім він повернувся і помахав першому тролю в колоні. Почувся приглушений звук, наче хтось запустив феєрверк прямо всередині троля.

— Доброго ранку, пане Боксите!

Він приклав руки до рота, утворюючи ручний гучномовець.

— Може, зупинитеся і послухаєте мене? — гукнув він.

Два марші і справді зупинилися, їх учасники вагалися і починали втелющуватися одне одному в спини. Інакше вони просто розтоптали б Моркву.

Якщо в Моркви і була якась вада, то це невміння звертати увагу на дрібниці, коли він брався за щось важливіше. Тож, думаючи про вирішення проблеми, він не помітив, як хтось почав перешіптуватися у нього за спиною.

— Гей! Ви напали на нас із кущів! А твоя руда матір…

— Годі, панове, — впевнено, але привітно продовжив Морква, — я впевнений, що для бійки немає приводу…

— Це ви напали на нас із кущів, мій прапрадід був у долині Куум, він мені розповідав!

— Сьогодні такий чудовий день у нашому прекрасному місті. Я звертаюся до вас як до поважних громадян Анк-Морпорка…

— Та невже? Ти навіть знаєш, хто твій батько?

— І закликаю… Ви повинні святкувати свої величні видові свята мирно… Погляньте на моїх колег, які забули про міжвидові розбіжності…

— Огидний ґноме! Я рознесу твою голову!

— Щоб забезпечити мир…

— Я б міг тебе знищити навіть однією рукою!

— У нашому місті, герб якого…

— Спробуй, і в тебе не стане ЖОДНОЇ!

— Ми з гордістю носимо на грудях…

— Гр-р-р-р-р!

— Ай-яй!

Морква раптом усвідомив, на нього ніхто не звертав уваги. Він обернувся.

Молодший констебль Дуболом висів догори дриґом, тому що молодший констебль Щебінь намагався постукати його головою в шоломі об бруківку. Молодший констебль Дуболом, своєю чергою, тримав Щебня за коліно, намагаючись зайняти зручну позицію для того, щоб увігнати зуби йому в ногу.

Учасники маршів спостерігали із захопленням.

— Ми повинні втрутитися! — сказала Анґва, визираючи з укриття, в якому сховалися всі інші вартові.

— Ну-у-у, — повільно сказав сержант Колон, — етнічні питання такі складні.

— Один невірний крок — і тобі каюк, — сказав Ноббі. — Ці хлопці вразливі.

— Вразливі? Вони намагаються вбити один одного!

— Це питання культури, — додав сержант Колон смиренним тоном. — Ми не можемо нав’язувати їм свою культуру. Нас звинуватять у видизмі.

А на вулиці капрал Морква стояв червоний, мов помідор.

— Якщо він хоч пальцем торкнеться когось із них, поки їхні друзі спостерігають, — пояснював Ноббі, — всьому плану гаплик. У такому випадку пропоную чимдуж тікати.

На могутній шиї Моркви почали виднітися жили. Він упер руки в боки і прогримів:

— Молодший констеблю Щебінь! Салютувати!

Вони вчили його годинами. Щебневі довелося сильно напружити мозок, щоб засвоїти це мистецтво, однак тепер все відбувалося на рівні автоматизму.

Він салютував.

У його руці висів ґном.

Тож він віддав честь, тримаючи молодшого констебля Дуболома, махнувши ним, наче маленьким розлюченим кийком.

Брязкіт їхніх шоломів, які нарешті зустрілися, відлунював від будівель, а вже за мить його витіснив звук падіння, бо вони обоє гепнулися на землю.

Морква потицяв у тіла носаком сандалі.

Потім він обернувся і покрокував у бік колони ґномів. Навіть повітря здригалося від його гніву.

У провулку ж сержант Колон від жаху почав смоктати край власного шолома.

— У вас є зброя, правда ж? — визвірився Морква на сотню ґномів. — Зізнавайтеся! Якщо ґноми, які мають зброю, зараз же не кинуть її на землю, весь ваш марш, а я маю на увазі весь, зараз же опиниться в камерах! Я не жартую!

Ґноми в першому ряду зробили крок назад. Почулися поодинокі звуки металевих предметів, що падали на землю.

— Це всіх стосується, — погрозив Морква. — І тебе, чорнобородий. Я бачу, як ти ховаєшся за паном Стегноломом! Я все бачу, пане Міцноруче! Покладіть зброю на землю! Не до жартів!

— Його вб’ють? — тихо мовила Анґва.