Озброєні

Ваймз не любив вампірів. Ґноми (коли вони тверезі) не схильні дуже порушувати закон. Навіть тролі були ще нічого, якщо не випускати їх із поля зору. Але від нежиті у нього свербіла шия. Жити і дати жити іншим — добре гасло, однак проблеми починалися, якщо застосувати його до вампірів…

Пан Високар був щуплявим, як черепаха, і дуже блідим. Він добирався до суті справи цілу вічність, а потім Ваймза наче прибили гвіздками до крісла.

— Скільки?

— Гм… Думаю, можна впевнено сказати, що майно включає ферми, райони міської забудови та невелику ділянку рухомості поблизу Невидної академії, все це приносить приблизно… сім мільйонів доларів на рік. Так. Я б сказав, сім мільйонів, за поточною оцінкою.

— І все це моє?

— З моменту вашого одруження з леді Сибіл. Хоча ось лист, в якому вона наказувала мені відкрити вам доступ до всіх її рахунків просто зараз.

Мертві очі-перлини уважно спостерігали за Ваймзом.

— Леді Сибіл, — сказав він, — володіє приблизно однією десятою частиною Анка та значними площами в Морпорку, а також, звичайно, значними фермерськими угіддями в…

— Але… але… все це буде у нашій спільній власності…

— Леді Сибіл дала мені дуже точні інструкції. Вона передає вам як її чоловікові все своє майно. Вона дещо… старомодна, — він посунув складений папір по столу у напрямку до капітана. Ваймз взяв його в руки, розгорнув і отетерів.

— Звичайно, якщо ви підете з життя раніше за неї, — бубонів пан Високар, — майно повернеться до неї відповідно до законодавства про шлюб. Або до будь-якого нащадка цього союзу, звичайно…

У той момент Ваймз навіть не міг нічого сказати. Він просто відчував, як його щелепа опускається, а невеликі ділянки мозку зливаються докупи.

— Леді Сибіл, — пояснював адвокат, але його голос здавався таким далеким, — хоч уже й не така молода, однак має чудове здоров’я, тому не бачу причин не…

Решту зустрічі Ваймз провів в автономному режимі.

Він не міг про це думати. Коли він все ж робив над собою зусилля, думки від нього втікали. І, як це відбувалося у випадках, коли світ на нього налягав, думки тікали далі і далі.

Він відкрив нижню шухляду свого робочого столу і подивився на блискучу пляшку «Дуже вишуканого віскі» виробництва династії Обіймиведмедів. Він не знав, як воно сюди потрапило. Але чомусь він його не викинув.

Якщо візьмешся за старе, не бачити тобі пенсії. Обмежся сигарою.

Він зачинив шухляду і відкинувся назад, діставши з кишені половину сигари.

Вартові вже не такі, як раніше. Політика. Ха! Вартові минулих часів, такі, як старий Кеші, дзиґою крутилися б у могилах, якби дізналися, що до Сторожі узяли жі…

І тоді світ вибухнув.

Вибухнуло вікно, і його уламки посипалися на стіну позаду Ваймза, поранивши йому вухо.

Він кинувся на підлогу і покотився під стіл.

Невже знову! Ну все, це востаннє алхіміки підірвали свою гільдію, і Ваймз про це подбає…

Але, коли він визирнув із вікна, то побачив хмари пилу над Гільдією найманців…

Коли Ваймз дістався до входу в Гільдію, решта вартових уже бігли Філігранною вулицею. Пара вдягнених у чорне найманців ввічливо не пускала його, м’яко натякаючи на те, що, якщо він не послухається, вони застосують неввічливість. За воротами чулася метушня.

— Бачиш значок? Бачиш? — вимагав Ваймз.

— Це власність Гільдії, — відповів найманець.

— Іменем закону, пустіть мене, — Ваймз переходив на крик.

Найманець нервово посміхнувся:

— Відповідно до закону, у стінах Гільдії панує законодавство Гільдії.

Ваймз витріщився на нього. Але це було чистою правдою. Закони міста, якими б вони не були, не проникали у володіння Гільдій. Гільдії мали власні закони. Гільдіям належали…

Він зупинився. Позаду нього стояла молодший констебль Анґва. Вона підняла уламок скла.

Потім вона поворушила ногою сміття.

Потім її погляд зупинився на маленькому безпородному собаці, зовнішність якого було дуже важко описати.

Собака пильно спостерігав за нею з-під воза. Насправді описати його було, може, не так і важко. Навіть легко. Він був схожий на неприємний запах з рота, якщо до нього додати мокрий чорний ніс.

— Гав-гав, — буденно сказав собака. — Гав-гав, а ще рик-рик.

Собака потупотів у початок провулка. Анґва озирнулася і пішла за собакою. Решта загону зібралися навколо Ваймза, який на мить замовкнув.

— Привести головного, — сказав він. — Негайно!

Молодий найманець в’їдливо посміхнувся:

— Ха! Твоя форма мене не злякає.

Ваймз глянув на пом’ятий нагрудник і зношену кольчугу.

— І справді, — сказав він. — Форма не страшна. Перепрошую. Капрале Моркво, молодший констеблю Щебню.

Найманець раптом усвідомив, що сонячне світло кудись зникло.

— А ось ці дві форми, — посміхнувся Ваймз, явно перебуваючи поза межами сонячного затемнення, — ці дві форми трохи страшніші.

Найманець повільно кивнув. До цього він не був готовий. Зазвичай вартові не наближалися до Гільдії. Який у цьому сенс? В ідеально скроєному одязі кожного з найманців приховано щонайменше вісімнадцять знарядь убивства. Але ситуація ставала загрозливою, оскільки Щебінь мав по знаряддю на кожну руку. На кожній руці, можна так сказати.