Озброєні

З одного боку кімнати стояв великий столик з червоного дерева, де проводилися засідання старійшин Гільдії. З іншого боку кімнати можна було побачити приватну бібліотеку Ребуса та невеликий робочий стіл. Над лавою містилася масивна аптечка, яка складалася з сотень маленьких ящиків. Назви на ярликах ящиків були закодовані секретною мовою найманців, але гості Гільдії зазвичай і так не виявляли бажання частуватися місцевими напоями.

Стелю тримали чотири чорні гранітні колони. На них було вигравіювано імена найманців, які залишили помітний слід в історії. Стіл Ребуса стояв прямо посередині між колонами. Сам Ребус стояв позаду стола, а вираз його обличчя був майже таким дерев’яним, як і його стіл.

— Потрібно провести перекличку, — відрізав він. — Ніхто не покидав подвір’я Гільдії?

— Ні, сер.

— Чому ти такий упевнений?

— Охоронці на дахах Філігранної вулиці кажуть, що ніхто не заходив і не виходив, сер.

— А за ними хто слідкує?

— Вони самі слідкують один за одним, сер.

— Дуже добре. Слухайте мене уважно. Я хочу, щоб усі уламки поприбирали. Якщо комусь потрібно вийти за межі Гільдії, простежити за ним. Перерити всі мишачі нори в Гільдії, зрозуміли?

— Докторе, а що шукати? — запитав молодший викладач кафедри отрут.

— Те… що сховане. Якщо ви щось знайдете і не знатимете, що це таке, негайно відправляйте по члена ради. У жодному разі не чіпайте самі.

— Але, докторе, тут багато що сховане…

— Ви це відчуєте. Зрозуміло?

— Ні, сер.

— Добре. І ніхто з вас не повинен говорити з цими триклятими вартовими. Хлопче… принеси мій капелюх, — доктор Ребус зітхнув. — Здається, мені доведеться розповісти про все Патрицію.

— Не пощастило, сер.

Капітан мовчав, аж поки вони перейшли через Латунний міст.

— Капрале Моркво, — сказав він, — пам’ятаєш, я завжди говорив тобі про важливість спостережливості?

— Так, капітане. Я завжди уважно слухав ваші поради з цього приводу.

— Отже, Варто, що ви наспостерігали?

— Хтось розбив дзеркало. Усі знають, що найманці люблять дзеркала. Але якщо це був музей, чому там було дзеркало?

— Перепрошую, сер.

— Хто це сказав?

— Я, сер. Молодший констебль Дуболом.

— О, так. Так?

— Я трохи знайомий з феєрверками, сер. Я знаю їхній запах. Там пахло не феєрверками. Чимось іншим.

— Добре… внюхано, Дуболоме.

— А ще там були шматки горілої мотузки та шківи.

— Я чув запах дракона.

— Справді, капітане?

— Я на цьому розуміюся, — Ваймз скривився. Якщо проведеш стільки часу в компанії леді Ремкін, то незабаром починаєш розуміти, як пахнуть дракони. Якщо під час вечері щось поклало голову тобі на коліна, краще мовчки частувати його ласощами та лише сподіватися, що в нього не буде гикавки.

— У кімнаті була скляна шафа, — сказав він. — І хтось її розбив. Що думаєте? Так, щось викрали. У пилюці я знайшов картку, але її встигли забрати, поки я говорив зі старим Ребусом. Я б віддав сто доларів, тільки б дізнатися, що на ній було написано.

— Чому, капітане? — здивувався капрал Морква.

— Тому що цей покидьок Ребус не хоче, аби я дізнався.

— І я знаю, від чого з’явилася та яма, — сказала Анґва.

— Від чого?

— То вибухнув дракон.

Вони йшли в приголомшливій тиші.

— Це цілком можливо, — погодився Морква. — Ці маленькі чорти вибухають навіть від звуку падіння шолома.

— Дракон, — пробурмотів Ваймз. — Молодший констеблю Анґво, звідки така ідея?

Анґва вагалася. «Мені собака розповів», — точно не ті слова, які призводять до кар’єрного зростання.

— Жіноча інтуїція, — пожартувала вона.

— Припускаю, — сказав Ваймз, — твоя інтуїція ризикне розповісти, що саме викрали?

Анґва знизала плечима. Морква помітив, як цікаво рухалися її груди.

— Щось таке, що найманці зберігали саме там, де можна було за ним постійно приглядати? — припустила вона.

— Та-а-ак, — замислився Ваймз. — А далі ти мені скажеш, що собака все це бачив.

— Гав?

Едвард де Гибль запнув штори, зачинив двері і сперся на них. Це було так просто!

Він поклав згорток на стіл. Це був тонкий згорток завдовжки близько чотирьох футів.

Він обережно його розгорнув, і там… було… воно.

Воно було схоже на той малюнок у трактаті. Як типово для людей!

Ціла сторінка, наповнена докладними кресленнями арбалетів, а цей шедевр — лише на берегах, ніби він і не має особливого значення.

Це було так просто! Навіщо його ховати? Напевно, тому, що люди боялися. Люди завжди боялися могутності. Вона змушувала їх нервуватися.

Едвард підхопив його, трохи погойдав у руці і зрозумів, що предмет просто просить, щоб його тримали.

Ти моє.

І це, тією чи іншою мірою, було кінцем Едварда де Гибля. Деякий час щось ще існувало, але воно було вже не зовсім людиною.

Був майже полудень. Сержант Колон відвів нових рекрутів на стрільби з лука на полігон «Бережи сідниці».

Ваймз вирушив у патрулювання разом із Морквою.

Він відчув, що щось усередині нього шипіло. Щось дратувало його втомлені, але досі гострі інстинкти, намагаючись привернути до себе увагу. Він мав рухатися. Морква намагався не відставати.

На вулицях навколо Гільдії молодші найманці ще підмітали скло.

— Найманці при денному світлі, — буркнув Ваймз. — Як це вони ще не перетворилися на попіл?