Озброєні

НЕПИТАЙТЕ НАС ПРО

скелі

тролів з кийками

Драконів всіх видів

Пані Кекс

Виличезних зелених потвор із зубами

Будь-які види чорних собак з оранжевими бровами

Дощі зі спанієлів

туман

Пані Кекс.

— О, — сказав він. — Королівська пошта.

— Просто пошта, — виправив Ваймз. — Мій дідусь казав, що колись можна було відправити лист і його б доставили протягом місяця. Обов’язково. Не треба було віддавати його перехожому ґному, сподіваючись, що маленький мерзотник не з’їсть його до того, як…

Він раптом замовкнув.

— Ой… Вибач. Я не хотів тебе образити.

— Я не образився, — добродушно відповів Морква.

— Справа не в тому, я не маю нічого проти ґномів. Я завжди говорив, що ще варто пошукати таких висококваліфікованих, законослухняних, працьовитих…

— Мерзотників?

— Так… Та ні!

Вони продовжили прямування.

— Та пані Кекс, — сказав Морква, — безумовно, сильна жінка, чи не так?

— Щира правда, — сказав Ваймз.

Під величезною сандалею Моркви щось хруснуло.

— Знову скло, — сказав він. — Щось далеко воно розлетілося.

— Дракони вибухають! Яка уява!

— Гав-гав, — почувся голос позаду.

— Цей клятий пес ходить за нами, — сказав Ваймз.

— Він гавкає на щось на стіні, — помітив Морква.

Гаспод холодно поглядав на них.

— Гав-гав, чорти б вас побрали, скигл-скигл, — він не витримав. — Ви там що, сліпі? Чорт забирай!

Він казав правду — нормальні люди не чули, що він говорить, тому що собаки не говорять. Це добре відомий факт. Це добре відомо на рівні інстинкту, як і багато інших відомих фактів, які перекривають досвід органів чуття. Це тому, що якби люди ходили, помічаючи все, що відбувається навколо них, ніхто б не виконував своєї роботи[7]. До того ж майже всі собаки не розмовляють. А ті, що вміють, — лише статистична похибка, яку можна ігнорувати.

Тим не менш, Гаспод виявив, що його можуть чути десь на підсвідомому рівні. Практично вчора хтось безтурботно скинув його в канаву, та не пройшов і кількох кроків, а вже подумав: оце я гад!

— Там щось є, — сказав Морква. — Щось синє, воно звисає з цієї ґарґуйлі.

— Гав-гав! Гав! Не пора мене похвалити?

Ваймз став Моркві на плечі і простяг руку вгору, але синя смужка все ще була недосяжною.

Ґарґуйля кинула на нього холодний погляд свого кам’яного ока.

— Не заперечуєш? — звернувся до неї Ваймз. — У тебе на вусі щось висить.

Кам’яною рукою ґарґуйля дотягнулася і, скрегочучи, відірвала надокучливий клаптик тканини.

— Дякую.

— На здо-ов’я.

Ваймз спустився.

— Капітане, вам подобаються ґаргуйлі, чи не так? — поцікавився Морква, коли вони рушили далі.

— Так. Можливо, вони — лише підвид тролів, але вони не чіпають перехожих і рідко опускаються нижче першого поверху… не чинять злочинів, про які хто-небудь може дізнатися. Мій тип.

Він розгорнув синю смужку.

Це був нашийник або принаймні те, що залишилося від нього — він обгорів з обох боків. Але через сажу неважко було прочитати слово «Товстунчик».

— Прокляття! — сказав Ваймз. — Вони підірвали дракона!

А зараз слід уявити собі найнебезпечнішу людину в світі.

Він ніколи у своєму житті не завдав шкоди живій істоті. Ніде правди діти, декільком він зробив розтин, але лише після того, як вони померли[8], і дивувався тому, наскільки добре їх склали, беручи до уваги те, що за це брався непрофесіонал. Кілька років він не виходив за межі великої провітрюваної кімнати, але це було нормально, тому що більшу частину часу він проводив не у просторі, а в ідеях. Є такі люди, яких важко ув’язнити.

Однак він вважав, що для здорового апетиту та правильної дефекації важливо вправлятися щодня протягом години, і зараз сидів на пристрої власного творіння.

Пристрій складався з сідла, закріпленого над парою педалей, які за допомогою ланцюга обертали велике дерев’яне колесо, що зараз утримувалося над землею за допомогою металевої підставки. Друге, вільне від ланцюга, дерев’яне колесо містилося перед сідлом, і його можна було повернути за допомогою румпельного механізму. Він встановив додаткове колесо і румпель, щоб можна було перекотити пристрій до стіни по завершенні вправ, і, крім того, це давало змогу досягти приємної симетрії самого пристрою.

Він назвав це «машина-в-якій-одне-колесо-обертається-педалями-та-є-ще-одне-колесо».

Лорд Ветінарі також працював.

Зазвичай він працював у Еліптичному кабінеті або у своєму простенькому дерев’яному кріслі біля підніжжя сходів палацу Анк-Морпорка; на вершині сходів стояв вкритий пилом трон із дорогоцінного металу. Це був трон королів Анк-Морпорка, і був він зроблений із чистого золота. Ветінарі ніколи не хотів на ньому сидіти.

Сьогодні був погожий день, тому він працював у саду.

Гості Анк-Морпорка часто зі здивуванням помічають, що біля палацу Патриція є досить цікаві сади.