Озброєні

Він мав визнати, що доктор Ребус отямився досить швидко. Читаючи листа, він не вибухнув і навіть не почав сперечатися. Він навіть не почав кричати, що лист — підробка. Він просто склав його, віддав Ваймзові і холодно сказав:

— Я бачу. Принаймні Гільдія залишається у приватній власності.

— Так. Тепер, будь ласка, розкажіть мені, що тут відбувається.

Він помітив, що інші старші найманці заходять у двір через отвір у стіні. Вони дуже уважно дивилися на уламки навколо.

— Це все від феєрверків, — відповів Ребус.

— Ну добре, — згодився ситий Гаспод, — а було все ось як. Хтось поклав коробку з драконом прямо біля стіни посеред подвір’я… ось… а потім хтось пішов і сховався за однією з отих величезних скульптур, потягнув за мотузочку і… Бабах!

— Бабах?

— Отже… Тоді наш друг заховався в дірку в стіні й одразу ж виліз із схованки і почав бігати подвір’ям разом з усіма. І так він змішався із натовпом. Звичайно! Ще один чоловік у чорному. Ніхто й не помітить, розумієш?

— Маєш на увазі, що він досі там?

— Звідки я знаю? Капюшони та плащі, усі в чорному…

— А як ти все це помітив?

— Я відвідую Гільдію найманців щосереди. Ніч м’ясного асорті на грилі, розумієш? — Гаспод помітив порожній вираз Анґвиних очей і зітхнув. — У середу ввечері кухар завжди готує м’ясне асорті на грилі. І кров’янку ніхто не їсть. Отож, я прибігаю до кухні, розумієш, гав-гав, дай-дай, хто у нас хороший хлопчик, подивіться на маленького песика, здається, ніби він розуміє кожне слово, а що в мене є для хорошого хлопчика…

На мить він зніяковів.

— Гордість гордістю, але ковбаса ковбасою, — сказав він.

*

— Від феєрверків? — сказав Ваймз.

Доктор Ребус був схожий на людину, що хапається за колоду у штормовому морі.

— Еге ж. Від феєрверків. Так. На День засновника. Прикра випадковість. Хтось викинув запалений сірник прямо в коробку, — доктор Ребус раптом усміхнувся. — Любий мій капітане Ваймзе, — сказав він, плескаючи руками, — я так ціную вашу турботу, я справді…

— Вони зберігалися в тій кімнаті? — спитав Ваймз.

— Так, але немає жодних доказів…

Ваймз підійшов до отвору в стіні і зазирнув усередину. Кілька найманців поглянули на доктора Ребуса і байдуже переклали руки на різні частини свого вбрання. Він похитав головою.

Його обережність могла бути викликана тим, що Морква поклав руку на руків’я меча, але могло спрацювати і те, що врешті-решт найманці мали певний кодекс. Безкоштовне убивство для них було чимось на зразок ганебного вчинку.

— Схоже на якийсь… музей, — сказав Ваймз. — Такі речі… Це — пам’ятне місце Гільдії?

— Саме так. Різні потрібні дрібнички. Ви ж знаєте, з роками вони лише накопичуються.

— Ну… Здається, все в ідеальному порядку, — сказав Ваймз. — Вибачте, що потурбував вас, докторе. Мені вже час. Сподіваюся, що жодним чином не заподіяв вам незручності.

— Звичайно, ні! Радий, що зміг вас заспокоїти.

Увічливо, але твердо їх провели до воріт.

— Раджу вам прибрати все це скло, — сказав капітан Ваймз, знову поглянувши на уламки. — Якщо все подвір’я буде усипане склом, хтось може поранитися. Не хотілося б, щоб хтось із членів Гільдії постраждав.

— Цієї ж хвилини все зробимо, — пообіцяв Ребус.

— Добре. Добре. Дуже дякую, — Капітан Ваймз зупинився біля дверей, а потім демонстративно вдарив долонею по лобі. — Вибачте, вибачте! Голова сьогодні наче решето. Що у вас там викрали? Як ви казали?

Жоден м’яз не поворухнувся на Ребусовім обличчі.

— Я не казав, що у нас щось вкрали, капітане Ваймзе.

Ваймз на мить витріщився на нього.

— Звісно! Вибачте! Звісно, ви такого не казали… Перепрошую… Робота мене просто вбиває. То я піду.

Двері зачинилися прямо перед його обличчям.

— Добре, — сказав Ваймз.

— Капітане, а чому…? — почав було Морква. Ваймз підняв руку.

— Тепер все зрозуміло, — заспокоїв він його голосніше, ніж потрібно. — Немає причин для хвилювання. Повертаємося. Де молодший констебль… як там її?

— Тут, капітане, — миттю відповіла Анґва, виходячи з провулка.

— Ховалася. Ну добре. А це що?

— Гав-гав, скигл-скигл.

— Капітане, це лише маленький песик.

— О Боги…

Гільдією найманців пронісся дзвін іржавого Дзвона інгумації. Одягнені в чорний колір фігури бігали туди й сюди, штовхаючи і штовхаючись, поспішаючи дістатися до подвір’я.

Рада гільдій поспішно зібралася біля кабінету доктора Ребуса. Його заступник пан Дауні нерішуче постукав У двері.

— Заходьте.

Рада увійшла.

Кабінет Ребуса був найбільшою кімнатою в будівлі. Відвідувачам завжди здавалося неправильним, що Гільдія найманців має такі легкі, повітряні, добре оформлені приміщення, більше схожі на приміщення джентльменського клубу, ніж на будівлю, де щодня відбувається планування акту вбивства.

На стінах висіли веселі картини на тему полювання. Однак, якщо придивитися, здобиччю були не олені чи лисиці. Були також групові офорти, а з недавніх пір — і нові вишукані іконографії — ряди усміхнених облич членів Гільдії визирали з вугільно-чорного одягу, а наймолодші члени сиділи попереду, схрестивши ноги. Хтось навіть кривлявся[6].