Озброєні

— То вампіри, сер, — сказав Морква.

— Га! Ти правий. Найманці і ліцензовані злодії… та криваві вампіри! Знаєш, хлопче, колись це було велике старе місто.

Підсвідомо вони йшли нога в ногу… прямували.

— За часів королів, сер?

— Королі? Королі? Чорт забирай, ні!

Пара найманців здивовано озирнулася.

— Я вам скажу, — сказав Ваймз. — Монарх — абсолютний правитель, так? Головний бос…

— Якщо тільки він не королева, — сказав Морква.

Ваймз поглянув на нього. Потім він кивнув.

— Добре, або головна боссазель…

— Ні, так можна казати лише у випадку, якщо це молода жінка. Королеви зазвичай старші. Вона повинна бути… босеса? Ні, це для молоденьких принцес. Ні. Мабуть, босиня.

Ваймз зробив паузу. У цьому місті щось відчувалося в самому повітрі. Якби Творець сказав «Нехай буде світло» в Анк-Морпорку, його б завалили питаннями на зразок «Якого кольору?»

— Краще «верховний правитель», — сказав він, знову починаючи прямувати.

— Гаразд.

— Але це неправильно, розумієш? Одна людина, що володіє силою життя і смерті.

— Але якщо він хороша людина… — почав Морква.

— Що? Що? Гаразд. Гаразд. Припустимо, що він хороша людина. А його заступник — він теж хороша людина? Можна лише сподіватися. Тому що і він править від імені короля. А решта королівського двору… вони обов’язково повинні бути хорошими людьми. Тому що якщо хоча б хтось із них поганий, результат — хабарництво та покривання злочинів.

— Патрицій — верховний правитель, — зазначив Морква. Він привітався до перехожого троля. — Добридень, пане Карбункуле.

— Але він не носить корону і не сидить на троні, і він не каже тобі, що його правління — це правильно, — сказав Ваймз. — Ненавиджу цього сволоту. Але він чесний. Чесний, як штопор.

— Навіть так, хороша людина в якості короля…

— Так? І що це дає? Королівська влада забруднює розум людей, хлопче. Чесні люди починають кланятися і плазувати лише тому, що чийсь дідусь убивав краще, ніж їхній. Слухай! Я впевнений, у нас колись були хороші королі! Але королі дають нам своїх нащадків! Тут уже кров бере своє, і ми отримуємо купку зарозумілих убивць, цілковитої сволоти! Вони починають відрізати голови королевам і намагаються вбити своїх кузенів що п’ять хвилин! Ми щойно пережили таке століття! І одного дня одна людина сказала: «Годі королів!» — і ми піднялися, і ми боролися з кровожерливими вельможами, і ми повалили короля з трону, і ми потягли його на площу Сатор і відрубали його кровожерливу голову! Ідеальна робота!

— Ого, — сказав Морква. — І хто це був?

— Хто?

— Людина, яка сказала: «Годі королів!»

На них дивилися люди. Обличчя Ваймза, до цього гнівно-червоне, перефарбувалося у ніяково-червоний колір. Однак різниця відтінків була досить незначною.

— О… У ті часи він був командувачем Міської варти, — пробурмотів він. — Його звали Старий Мордакамінь.

— Ніколи про нього не чув, — сказав Морква.

— Він, е-е-е, про нього не дуже часто пишуть в підручниках з історії, — сказав Ваймз. — Іноді потрібна громадянська війна, а іноді після цього краще зробити вигляд, що її ніколи не було. Іноді люди роблять щось важливе, але забути про них просто життєво необхідно для країни. Розумієш, у нього була сокира. Ніхто більше не наважився. Зрештою, це була шия короля. Королі, — він наче сплюнув це слово, — особливі. Навіть після того, як вони побачили… королівські покої та прибрали… шматочки. Навіть тоді. Ніхто не очистить світ. Але він взяв сокиру, вилаявся і зробив це.

— Що то був за король? — запитав Морква.

— Лоренцо Добрий, — стримано мовив Ваймз.

— Я бачив його портрет у музеї королівського палацу, — згадав Морква. — Старий товстун. В оточенні купи дітей.

— О так, — обережно мовив Ваймз. — Він дуже любив дітей.

Морква привітався з парою ґномів.

— Я цього не знав, — сказав він. — Я думав, це був звичайний переворот.

Ваймз знизав плечима.

— Усе це є в історичних трактатах, однак потрібно знати, де їх шукати. Це було кінцем королів Анк-Морпорка. У нього, здається, залишився живий син. І кілька божевільних родичів. Їх відправили у вигнання. Напевне, королівська родина дуже від цього страждала. Сам я не розумію чому.

— Здається, я розумію. Вам же подобається місто?

— Ну, так. Але якщо буде вибір між вигнанням і відсіканням голови, то я пакую валізи. У нас добре вийшло позбутися королів. Але, що я маю на увазі… тоді місто працювало.

— Досі працює, — сказав Морква.

Вони пройшли повз Гільдію найманців і порівнялися з високими стінами Гільдії блазнів, розташованої з іншого боку кварталу.

— Ні, просто існує. Інертно. Ось поглянь туди.

Морква слухняно підняв погляд.

На стику Широкого шляху та вулиці Алхіміків стояла знайома будівля. Фасад був пишно оздоблений, але покритий брудом. Його колонізували ґарґуйлі.

Іржаве гасло над портиком було таким: «НІ Д Щ, НІ СНІ, НІ ТЕМРЯВА Й Т МАН НЕ СПИНЯТЬ ВПЕВНЕНУ ОДУ МО», і колись давно, можливо, це було так, але нещодавно хтось вирішив, що потрібно написати додаток: