Озброєні

Патрицій не був людиною, що дуже любить прогулянки в саду. Але деякі його попередники любили, і лорд Ветінарі ніколи нічого не змінював і не знищував, якщо для цього не було логічної причини. Він утримував маленький зоопарк та стайню, а іноді навіть визнавав, що самі сади мають надзвичайне культурне значення, оскільки це дійсно було так.

Ці сади створив сам Клятий Тупак Джонсон.

Багато чудових спеціалістів із ландшафту увійшли в історію і запам’яталися людям чудовими парками та садами, які вони створили з майже богоподібною силою та завбачливістю, без жодних сумнівів копаючи озера, пересуваючи пагорби та висаджуючи ліси, щоб дати можливість наступним поколінням оцінити піднесену красу дикої природи, покращеної людиною. Такими були Браун Умілець, Сміт Проникливий, Слейд-Гор Інтуїція Де Бере…

В Анк-Морпорку таким був Клятий Тупак Джонсон.

Клятий Тупак «Зараз-Це-Трохи-Безладне-На-Вигляд-Але-Ви-Побачите-Що-Буде-Через-П’ятсот-Років» Джонсон. Клятий Тупак «Розумієте-Я-Давав-Садівникам-Нормальні-Креслення» Джонсон. Клятий Тупак Джонсон, у якого дві тисячі тонн землі пішло на штучний пагорб перед Квірмським маєтком, бо «мене з розуму зводить цей пейзаж, що складається лише з купи дерев та гір, а вас?»

Парки Анк-Морпорка вважалися його найкращим творінням, якщо це можна так назвати. Наприклад, вони містили форелеве озеро завдовжки сто п’ятдесят ярдів, і — через одну з тих дрібненьких помилочок у кресленнях, що були відмітною рисою робіт Клятого Тупака, — шириною один дюйм. Озеро було домом для однієї-єдиної форелі, і цей дім був досить затишним, за умови, що вона не намагалася розвернутися, а ще колись тут був надзвичайно пишно оздоблений фонтан, який, коли його вперше увімкнули, зміг лише зловісно стогнати протягом п’яти хвилин, а потім вистрелив у повітря невеликим кам’яним херувимом.

Тут же було хохо, майже те саме, що хаха, тільки глибше. Хаха — це така прихована канава за стіною, розроблена для того, щоб власники земельних угідь могли споглядати розкішні парки, не переймаючись, що худоба або якась незручна біднота зіпсує газон своєю присутністю. Норовливий олівець Клятого Тупака намалював хаха глибиною в п’ятдесят футів, через що з життям розпрощалися троє садівників.

Лабіринт же був настільки малим, що люди губилися, намагаючись знайти сам лабіринт.

Але Патрицію скоріше подобалося все це садово-паркове мистецтво. Він мав певні погляди щодо специфіки мислення більшості людства, і ці творіння дозволяли йому підтверджувати свою правоту.

Він розклав купи паперів на галявині навколо стільця. Канцеляристи періодично приносили нові або забирали відпрацьовані. Це були різні канцеляристи. У палац потрапляла різноманітна інформація, але було лише одне місце, де вона спліталася в єдине ціле, наче мережа павутиння.

Дуже багато правителів, добрих і поганих, і досить часто мертвих, знають, що відбулося; менша кількість намагається знати, що відбувається просто зараз. Лорд Ветінарі вважав і тих, і інших недостатньо далекоглядними.

— Отже, докторе Ребусе, — сказав він, не піднімаючи очей.

«Як, у біса, він це робить? — замислився Ребус. — Я впевнений, що не здійняв ані найменшого галасу…»

— Ах, Гевлоку… — почав він.

— Докторе, ви маєте сказати мені щось важливе?

— Ми… загубили його.

— Так. І, без сумніву, ви його старанно шукаєте. Дуже добре. Гарного дня.

Патрицій навіть не підняв голови. Він навіть не поцікавився, про що саме говорить Ребус. «Чорт, він усе знає, — подумав Ребус. — Хоч колись хоч хтось сказав йому те, чого він раніше не знав?»

Лорд Ветінарі поклав аркуш паперу на одну із куп і взяв інший.

— Докторе, ви досі тут?

— Можу запевнити вас, правителю, що…

— Я впевнений, що можете. Я впевнений, що ви це можете. Однак є одне питання, яке мене дуже цікавить.

— Правителю?

— Чому його викрали з вашої Гільдії, коли мені доповідали, що його знищено? Я цілком упевнений, що наказував це зробити.

Це було питання, якого найманці сподівалися уникнути. Але Патрицій добре грав у цю гру.

— Гм… Ми — тобто мій попередник — вважали, що він повинен служити попередженням і прикладом.

Патрицій підняв голову і яскраво посміхнувся.

— Неймовірно! — сказав він. — Я завжди вірив в ефективність прикладів. Тож я впевнений, що ви зможете вирішити проблему з мінімумом незручностей для міста.

— Безумовно, правителю, — похмуро відповів найманець. — Але…

Почався полудень.

Полудень в Анк-Морпорку приходив не одразу, оскільки його настання ухвалювалося загальним консенсусом. Зазвичай перший дзвоник давали з Гільдії вчителів як відповідь на спільну молитву її членів. Тоді водяний годинник у храмі Дрібних божеств активував великий бронзовий ґонґ. Чорний дзвін у храмі Долі звучав лише один раз і то несподівано, але до того часу у Гільдії блазнів уже щодуху дзижчав сріблястий карильйон, і до нього приєднувалися усі дзвони та куранти всіх гільдій та храмів, їх неможливо було розрізнити, за винятком безмовного магічного октаринового дзвона Старого Тома у годинниковій вежі Невидної академії, чиї дванадцять виважених мовчань тимчасово заглушали все навколо.