Озброєні

Дракон заспокоювався, видуваючи величезне полум’я. Ваймз нарешті прибрав руки з голови і перевернувся.

— Капітане, що ви робите? — сказав Морква. — Я ж не…

— Він атакував дракона! — крикнув Ваймз. — А той не відступив!

Поволі він піднявся на коліна і постукав по нагруднику Моркви.

— Ти занадто добре його натер! — сказав він. — Я бачу в ньому своє відображення. А дракон бачить своє!

— А це справедливо, — сказала леді Сибіл. — Усі знають, що драконів слід тримати подалі від дзеркал…

— Дзеркала, — замислився Морква. — Гей, там були уламки…

— Так. Він показав Товстунчику дзеркало, — сказав Ваймз.

— Бідолашне створіння, мабуть, намагалося роздутися сильніше за самого себе, — сказав Морква.

— То ми маємо справу, — сказав Ваймз, — із цілковитим маніяком.

— О, ні! Ви справді так думаєте?

— Так.

— Та ні… не може такого бути. Ноббі весь час був з нами.

— Не Ноббі, — лукаво сказав Ваймз. — При всій своїй маніякуватості він не зможе змусити дракона вибухнути. У цьому світі є люди ще дивніші, ніж капрал Ноббс, хлопче.

Вираз обличчя Моркви можна було вставляти в рамку як приклад заінтригованого жаху.

— Лишенько, — тільки й сказав він.

Сержант Колон обстежив мішені. Потім зняв шолом і витер лоб.

— Маю думку, що молодшому констеблю Анґві варто припинити вправи з довгим луком, доки ми не розробимо такий, з яким… їй нічого не заважатиме.

— Перепрошую, сержанте.

Вони повернулися до Щебня, який з виглядом барана витріщався на купу зламаних довгих луків. Про арбалети вже й мови не йшло. Вони були в його величезних лапах не більшими за шпильку для волосся. Теоретично, довгий лук міг би стати в його руках смертельною зброєю, але лише після того, як він опанував би мистецтво відпускати тятиву.

Щебінь знизав плечима.

— Пане… я ненароком, — сказав він. — Луки — зброя не для тролів.

— Еге ж! — сказав Колон. — А що стосується тебе, молодший констеблю Дуболоме…

— Та я просто ще не навчився цілитися, сержанте.

— Я думав, що ґноми славляться своїми бойовими навичками!

— Так. Але не такими, — пробурмотів Дуболом.

— Засідки, — пробурмотів Щебінь.

Гуркіт слів троля відскочив від далеких будівель. Борода Дуболома наїжачилася.

— Підступний троль! Та я зараз як…

— Годі, годі, — швидко сказав сержант Колон, — думаю, саме час припинити навчання. Будете опановувати все… як би це сказати… на ходу, зрозуміло?

Він зітхнув. Він не був жорстокою людиною, але все життя був або солдатом, або охоронцем і відчував, як правильно поводитися. Інакше він би не сказав того, що сказав далі.

— Я не знаю… правда, не знаю… Б’єтеся між собою, власну зброю ламаєте… Я маю на увазі… кого ми хочемо обдурити? Зараз майже полудень, розходьтеся на кілька годин, побачимось увечері. Якщо ви вирішите, що взагалі потрібно приходити.

Дзеньк! Арбалет Дуболома упав на землю. Стріла проскочила повз вухо капрала Ноббса і поцілила в річку, де успішно застрягла.

— Вибачте, — ніяково мовив Дуболом.

Сержант Колон лише зацокав язиком.

Це було найгірше. Було б краще, якби він почав лаяти ґнома останніми словами. Було б краще, якби показав, що Дуболом був вартий хоча б лайки.

Він розвернувся і пішов у бік Псевдополь-Ярду.

Він щось пробурмотів.

— Що він сказав? — спитав Щебінь.

— Теж мені, славні хлопці, — сказала Анґва і зашарілася.

Дуболом плюнув на землю, що не вимагало багато часу, враховуючи його зріст. Потім він потягнувся рукою під свій плащ і, наче фокусник, що виймає з маленького капелюха величезного кролика, дістав із-під плаща свою бойову сокиру. І побіг.

На той момент, коли він досягнув мети, його було ледь видно. На манекені з’явився розріз, а потім він вибухнув, наче ядерна копиця сіна.

Коли шматочки шкіри обережно спустилися на землю, двоє інших новобранців підійшли і оглянули результат.

— Так, добре, — сказала Анґва. — Але він сказав, арешт передбачає можливість його допитати.

— Ну він же не передбачав, що заарештований повинен мати можливість відповідати під час допиту, — похмуро сказав Дуболом.

— Молодший констеблю Дуболоме, з тебе один долар за зіпсовану мішень, — сказав Щебінь, який уже заборгував одинадцять доларів за луки.

— «Якщо взагалі потрібно приходити!» — сказав Дуболом, знову ховаючи сокиру десь углибині свого вбрання. — Видист!

— Я не думаю, що він мав на увазі саме це, — сказала Анґва.

— Хо, у тебе ж усе гаразд, — вишкірився Дуболом.

— Чому це?

— Тому що ти людина, — сказав Щебінь.

Анґва була достатньо розумною, щоб спочатку обдумати відповідь.

— Жінка, — відповіла вона.

— Хіба це не те ж саме?

— Тільки в широкому розумінні. Може, сходимо випити?

Недовгий момент товариства по нещастю вмить минув.

— Пити з тролем?

— Пити з ґномом?

— Гаразд, — сказала Анґва. — То, може, ти і ти — обидвоє — просто сходите випити зі мною?

Анґва зняла шолом і розпустила волосся. Тролі-жінки не мають волосся, окрім, звичайно, найбільш управних, які змогли виростити на собі тонкий шар лишаю, а серед ґномок більше шанується шовковистість бороди, ніж їхня зачіска. Але, здавалося, вигляд Анґви розпалив іскри якоїсь загальної, давньої, всесвітньої чоловічності.