Озброєні

— Гаразд, — сказав сержант Колон, — хлопці, це — ваш кийок, також відомий як нічна палка чи жезл умиротворення, — він зробив паузу, намагаючись згадати свої армійські дні, і посвітлішав. — Турбуйтеся про нього, — уже прикрикнув він. — Спіть із ним, їжте хоч ним самим…

— Перепрошую.

— Хто це сказав?

— Я тут, внизу. Молодший констебль Дуболом.

— Слухаю тебе.

— Сержанте, а як ним їсти?

Сержант Колон зібрав всі свої мужність і терплячість. Він підозріло ставився до молодшого констебля Дуболома, бо вже давно припускав, що з ним будуть проблеми.

— Що?

— Ну ось як його використовувати — як ніж, як виделку? Або поламати його навпіл і використовувати, як японські палички?

— Що ти мелеш?

— Перепрошую, сержанте.

— А в тебе що, молодший констеблю Анґво?

— А як із ним правильно спати?

— Ну, я… Я мав на увазі… Капрале Ноббсе, негайно припинити гигикання! — Колон поправив нагрудний знак і вирішив змінити тему. — Так… У нас тут є опудало, або, як ми його звемо, манекен ідола, — продовжив сержант, вказуючи на розпливчатий людиноподібний виріб зі шкіри, набитий соломою та нап’ятий на дерев’яний кіл. — Звемо ми його Гартур. Він у нас для того, щоб тренувати володіння зброєю. Скажи мені, молодший констеблю, як ти вважаєш, ти зможеш убити людину?

— А скільки в мене є часу?

Лекція зупинилася. Капрала Ноббса довелося піднімати з землі і довго стукати по спині, щоб вгамувати істеричний регіт.

— Дуже добре, — сказав сержант Колон, — що вам потрібно зараз зробити — так це взяти свій кийок ось так і за командою «раз» спритно підібратися до нашого Гартура, за командою «два» — так само спритно дати йому по кумполу. Раз… два…

Кийок застукав по Артуровому шоломі.

— Дуже добре, тільки один нюанс. Хтось скаже мені який?

Всі похитали головами.

— Ззаду, — сказав сержант Колон. — Бити треба ззаду. Навіщо ризикувати? Твій вихід, молодший констеблю Дуболоме.

— Але сержан…

— Негайно!

Всі спостерігали.

— Може, принести йому стілець? — після п’ятнадцяти секунд ганьби сказала Анґва.

Щебінь зареготав.

— Малий… замалий для вартового, — коментував він.

Молодший констебль Дуболом припинив спробу дострибнути до голови манекена.

— Вибачте, сержанте, — зауважив він, — ґноми це не так роблять, розумієте?

— Але так роблять вартові, — відрізав сержант Колон. — Гаразд, молодший констеблю Щебню — не салютувати! — ану ти спробуй.

Щебінь тримав кийок між тим, що технічно слід назвати великим і вказівним пальцями, і розтрощив його об шолом Артура. Потім тупо витріщився на уламок кийка. Потім він склав те, що краще за все, мабуть, можна назвати кулаком, і стукнув Артура по тому, що щойно було його головою, і разом з колом, на якому той стояв, загнав його на три фути в землю.

— Тепер ґном може спробувати ще раз, — сказав він.

Ще п’ять секунд ганьби. Сержант Колон прочистив горло.

— Що ж, думаю, що ми можемо вважати його повністю затриманим, — сказав він. — Запишіть, капрале Ноббсе. З молодшого констебля Щебня — не салютувати! — відрахувати один долар за псування ввіреного йому майна. Кийка. А взагалі не забувайте, що після затримання потрібно ще когось допитати.

Він подивився на останки Артура.

— Я думаю, що якраз зараз саме час продемонструвати всі переваги стрільби з лука, — сказав він.

Леді Сибіл Ремкін дивилася на сумний шкіряний ремінець, що залишився від покійного Товстунчика.

— Ким же треба бути, щоб зробити таке з біднесеньким малесеньким драконенятком? — сумно промовила вона.

— Це ми якраз намагаємося з’ясувати, — сказав Ваймз. — Ми… у нас є версія, що його прив’язали до стіни і змусили вибухнути.

Морква схилився над стінкою загону.

— Ціп-ціп-ціп, — покликав він. Привітне полум’я швидко злизало його брови.

— Я маю на увазі, він був такий тихесенький, — сказала леді Ремкін. — Він би й мухи не образив. Бідолашний.

— Як можна змусити дракона вибухнути? — спитав Ваймз. — Його треба вдарити?

— Еге ж, — одказала Сибіл. — Якщо хочеш залишитися без ноги.

— Тоді точно не так. А як ще можна? Ну, так, щоб самому вціліти.

— Та ні. Простіше змусити його самого підірватися. Розумієш, Семе, я не люблю про це говорити…

— Але я маю знати.

— Що ж… У цю пору року самці зазвичай б’ються між собою. Намагаються якомога сильніше роздутися, розумієш? Тому я завжди тримаю їх окремо.

Ваймз похитав головою.

— Дракон був лише один, — сказав він.

Позаду них Морква схилився над сусіднім загоном, де сонний самець, схожий на грушу, одним розплющеним оком суворо на нього поглядав.

— Хто-в-нас-хороший-хлопчик, — пробурмотів Морква. — А в мене тут є для тебе смачне вугіллячко.

Дракон розплющив інше око, моргнув, а потім повністю прокинувся і підвівся. Його вуха притислися до голови. У ніздрях спалахнув вогонь. Крила його розгорнулися. Він вдихнув. Прямо з живота почулося бурчання кипучих кислот — це відкривалися шлюзи і клапани. Його ноги покинули підлогу. Груди розширилися і…

Ваймз устиг звалити Моркву на землю, стусонувши його в живіт.

Дракон у загоні знову моргнув. Ворог зник. Злякався!