Озброєні

— О, так, так, — знудився Ноббі. — Ти схожий на старого Ваймза. Якби ми тут переймалися через кожне мертве тіло…

— Але ж не так! — відрізав Морква. — Зазвичай це просто… ну… самогубство чи війна Гільдій… ну щось таке. Але він був просто ґномом! Стовпом громади! Цілий день проводив за куванням мечів, сокир, арбалетів, поховальної зброї та інших знарядь убивства чи катування! І ось він у річці з діркою замість грудей! Хто повинен з цим розбиратися, як не ми?

— Ти там собі в молоко щось доливаєш? — спитав Колон. — Зрозумій, ґноми самі з цим розберуться. Згадай Кар’єрний провулок і не пхай носа туди, де хтось може його відірвати і з’їсти.

— Ми — Сторожа Анк-Морпорка, — не стихав Морква. — І сторожувати ми повинні не лише найближчу частину міста, заввишки близько чотирьох футів, з руками і ногами, із плоті та крові. Ми повинні сторожувати все місто!

— Це не ґном зробив, — міркував Дуболом, гойдаючись на стільці. — І не троль, — він спробував торкнутися носа і промахнувся. — Руки-ноги у нього на місці.

— Капітан Ваймз захоче це розслідувати, — сказав Морква.

— Капітан Ваймз намагається перейти до цивільного життя, — сказав Ноббі.

— Ну, я не збираюся… — почав Колон і зійшов зі свого табурета.

Він підстрибнув. Трохи пострибав вгору-вниз, розтуляючи і стуляючи рота. Тоді знайшов потрібні слова.

— Моя нога!

— Що сталося?

— У неї щось вп’ялося!

Він стрибнув назад, схопившись за одну сандалю, і впав на Щебня.

— Та в цьому місті що завгодно може вп’ястися в ногу, констатував Морква.

— Та-а-ак, у вас щось на підошві, сказала Ліпна. Перестаньте теліпати ногою, наче той телепень!

Вона дістала кинджал.

— Шматок картки чи щось таке. А в ній канцелярська кнопка. Де ви на неї наступили? Напевно, з нею цілий день проходили…

— Шматок картки? — перепитав Морква.

— На ньому щось написано… — Анґва зішкрябала бруд.

РУЖЖО.

— І що це може значити? — замислилася вона.

— Та не знаю. Може, то хтось хоче дружжо жити. Або це візитівка якогось пана Ружжо, — почав був Ноббі. — Та байдуже. Випийм…

Морква взяв папірець і покрутив його в руках, розглядаючи.

— Збережіть кнопку, — порадив Дуболом. — За п’ять таких кнопок можна виторгувати цілий пенні. Я знаю, бо мій двоюрідний брат Гіммік виготовляє такі самі.

— Це важливо, — повільно сказав Морква. — Потрібно доповісти капітанові. Гадаю, це саме те, що він шукав.

— Що тут важливого? — розлючено поцікавився сержант Колон. — Окрім того, що моя нога палає від болю.

— Не знаю. А от капітан зрозуміє, — уперся Морква.

— Тоді ти йому і доповіси, — сказав Колон. — Він зараз у своєї нареченої.

— Вчиться бути джентльменом, — пояснив Ноббі.

— Добре, я доповім, — сказав Морква.

Анґва визирнула крізь похмуре вікно. Скоро з’явиться місяць. У містах ніколи не знаєш. Може, той чортів місяць уже зійшов і ховався за якоюсь вежею, і якщо не бути обережною…

— Я повинна повертатися, — швидко сказала Анґва.

— Я тебе проведу, — так само швидко випалив Морква. — Все одно мені іти шукати капітана Ваймза.

— Нам не по дорозі…

— Чесно кажучи, я просто хочу тебе провести.

Вона подивилася на його щире лице.

— Не хотілося б завдавати клопоту, — сказала вона.

— Все гаразд. Мені подобається гуляти. Це допомагає мені думати.

Анґва посміхнулася, приховуючи відчай.

Вони вийшли на м’яку вечірню спеку. Інстинктивно Морква перейшов на темп прямування.

— Це дуже стара вулиця, — розповідав він. — Кажуть, під нею є підземний потік. Я читав про це. А ти як гадаєш?

— Ви дуже любите гуляти? — сказала Анґва, також переходячи на прямування.

— О, так. Тут можна побачити багато цікавих переходів та історичних будівель. Я часто гуляю у вихідні.

Вона дивилася на його обличчя. «Ой, боженьки!» — подумала вона.

— Чому ти приєднався до Сторожі? — нарешті спитала дівчина.

— Мій батько сказав, що це зробить з мене чоловіка.

— Здається, спрацювало.

— Так. Це найкраща робота у світі.

— Правда?

Так. Ти знаєш слово «полісмен»?

— Анґва знизала плечима.

— Ні.

Воно означає «людина поліса». Поліс — так раніше називали місто.

— Справді?

— Я читав про це у книзі. Людина міста.

Вона знову зиркнула на нього. Його обличчя освітлювало світло факела на розі вулиці, але воно також сяяло зсередини.

«Він пишається, — вона згадала присягу. — Гордий тим, що перебуває в чортовій Сторожі, боженьки…»

— А ти чому приєдналася? — спитав він.

— Я? О, я… Я люблю, коли є їжа і дах над головою. У будь-якому випадку, у жінок нашого міста вибір не такий і багатий. Не йти ж у ті самі… як їх… швачки широкого профілю[10].

— Ти, напевне, не дуже добре шиєш?

Гострий Анґвин погляд не зміг знайти на його обличчі нічого, крім чесної невинності.

— Так, — вона здалася, — зовсім погано. І тоді я побачила оголошення. «Міська Варта Шука Новобранців! Стань Справжднім Чоловіком у Міській Варті!» Ну я і вирішила спробувати. Зрештою, я нічого не втрачаю.

Вона почекала трохи, щоб упевнитися, що він нічого не зрозуміє. Він гак і зробив.

— Оголошення писав сержант Колон, — сказав Морква. Він звик висловлюватися досить прямо.

Морква повів носом.