Озброєні

— Нічого не відчуваєш? — спитав він. — Пахне… трохи схоже на те, що хтось викинув старий туалетний килимок.

— О, дуже дякую, — пролунав із темряви грубий голос. — Еге ж. Спасибі. То це для вас… як його?.. старий туалетний килимок. Ось як.

— Нічого не відчуваю, — збрехала Анґва.

— Брехуха, — сказав голос.

— І не чую.

Чоботи капітана Ваймза підказували йому, що він перебував на Скун-авеню. Його ноги йшли власною волею, а розум був десь в іншому місці. Насправді певна його частина м’яко розчинилася у найкращому з виробів Джимкіна Обіймиведмедя. Чорти! Якби ж тільки вони не були такими ввічливими! У своєму житті він бачив низку речей, які завжди безуспішно намагався забути. Досі список очолювала паща гігантського дракона, коли той вивергав полум’я, призначене перетворити його, Ваймза, на невелику купку нечистого вугілля. Він досі прокидався в холодному поту, згадуючи ті маленькі перші іскорки світла, які повинні були стати потужним полум’ям. Але тепер він боявся, що цей кошмар тепер замінить спогад про всі ці байдужі обличчя ґномів, які так ввічливо слухали його, що здавалося, наче всі його слова опускалися у глибоку яму.

Зрештою, що він міг сказати? «Вибачте, але він мертвий. Це наша офіційна позиція. Розслідування ведуть наші найгірші люди».

У будинку покійного Родита Клевця було повно ґномів — мовчазних, великооких, ввічливих ґномів. Новина рознеслася. Він нікому не казав нічого, чого не знав. Багато з них прийшли зі зброєю. Там був і пан Міцнорук. Капітан Ваймз уже говорив з ним про його заклики до подрібнення всіх тролів на невеличкі шматочки та використання їх для створення доріг. Але ґном зараз нічого не говорив. Він просто гордовито стояв. У повітрі відчувалася тиха, ввічлива загроза, наче лунало: «Ми тебе послухаємо. А тоді зробимо по-своєму».

Він навіть не зміг зрозуміти, хто з них пані Клевець. Для нього вони всі були однакові на вигляд. Коли її представили — у шоломі, з бородою — вона дала йому ввічливі, ухильні відповіді. Ні, вона замкнула його майстерню, однак, здається, загубила ключ. Дякую.

Він і сам намагався якомога ухильніше сказати, що Сторожа (обов’язково з безпечної відстані) засудить масові демонстрації у Кар’єрному провулку, але так і не зміг сказати це прямо.

Він не міг радити їм не лізти у цю справу, Сторожа уже шукає убивцю, адже він поняття не мав, з чого почати. «У вашого чоловіка були вороги? Так, хтось пробив у ньому велику дірку, але відкинемо дрібниці, у нього були вороги?»

Тож він намагався вичавити з себе якомога більше гідності, а її було не дуже багато, і після битви зі самим собою, яку він програв, він узяв половину пляшки «Старого причіпляки Обіймиведмедя» і вийшов у ніч.

Морква та Анґва дійшли до кінця Осяйної вулиці.

— Де ти зупинилася? — спитав Морква.

— Он там, — вона вказала напрямок.

— На вулиці В’язів? Часом не у пані Кекс?

— Так. А що? Я шукала просто чисте місце за розумною ціною. Щось не так?

— Гаразд… Я маю на увазі, що нічого не маю проти пані Кекс, чудова жіночка, охайна… але… ну ти вже помітила?

— Що помітила?

— Добре… ну вона не дуже… розумієш… розбірлива…

— Вибачте. Досі не розумію.

— Ну, ти ж бачила деяких із її гостей? Ось, наприклад, Редж Шкарбан досі там проживає?

— А, — сказала Анґва, — то ви про зомбі.

— А на горищі є бенші.

— Пан Іксоліт. Так.

— А стара пані Друль.

— Ґуль. Вона вже на пенсії. Зараз обслуговує дитячі свята.

— Я маю на увазі, тобі це не здається трохи дивним?

— Але ціни досить розумні, а ліжка чисті.

— Я навіть уявити не можу, що в них хтось спить.

— Гаразд! У мене вистачило грошей лише на це, зрозуміло?

— Вибач. Я знаю, як це буває. Я і сам таким був, коли вперше приїхав до міста. Але раджу переїхати, як тільки з’явиться можливість… у місце, яке більше підходить для юної леді… якщо ти розумієш, про що я.

— Не зовсім. Пан Шкарбан навіть намагався допомогти мені підняти речі на мій поверх. Правда, мені потім довелося допомагати йому піднімати на поверх його руки. Бідолаха, від нього завжди щось відвалюється.

— Але вони насправді не такі… не наш тип, — Морква ще намагався її переконати. — Не зрозумій мене неправильно. Я маю на увазі… ґноми? Та багато моїх друзів — ґноми. Мої батьки — ґноми. Тролі? Взагалі не проблема. Сіль землі. Буквально. Черстві ззовні, але чудові всередині. Але… нежить… Я просто хочу, щоб вони повернулися туди, звідки прийшли, ось і все.

— Більшість з них прийшла саме звідси.

— Вибач. Просто мені вони не подобаються.

— Я мушу бігти, — холодно відказала Анґва. Вона зупинилася біля темного входу у провулок.

— Авжеж, авжеж, — сказав Морква. — Гм. Коли я тебе знову побачу?

— Завтра. Ми ж разом працюємо.

— Але, можливо, коли ми не будемо чергувати, ми могли б…

— Мушу бігти!

Анґва обернулася і побігла. Ореол місяця уже виднівся над дахами Невидної академії.

— Так. Добре. Правильно. Завтра, — вже наодинці пробурмотів Морква.

Анґва відчувала, як крутиться світ, кожного разу, коли спотикалася, пробираючись через тіні. Вона не повинна була залишатися так довго!