Озброєні

— І правда, — сказала Анґва, яка сердилася уже менше. — Він дуже… схильний подобатися.

— Навіть Великий Фідо лишень прикусив Моркві руку, коли той намагався його погладити.

— Що то за Великий Фідо?

— Головний гавкач Гільдії собак.

— Існує Гільдія собак? Собак? Ти мене за дурну маєш?

— Та ні, це правда. Права на падаль, місця для засмаги, нічні позмінні гавкання, права на розмноження, роти завивателів… та що завгодно.

— Гільдія собак, — саркастично пробурчала Анґва. — О, так!

— А ти спробуй погнатися за щуром на трубі не на тій вулиці, тоді й назвеш мене брехуном. Ти ще на плаву, бо я ошиваюся поруч. Інакше можеш потрапити у великі проблеми. У цьому місті собака, який не є членом гільдії, має проблеми. Тобі пощастило, — сказав Гаспод, — що ти мене зустріла.

— Певне, ти — великий чоло… пес у Гільдії, так?

— Я навіть не її член, — гордовито сказав Гаспод.

— І як же ти виживаєш?

— Я кмітливий. У будь-якому випадку, Великий Фідо мене не чіпає. У мене є Сила.

— Яка сила?

— Забудь. Головне, що Великий Фідо… мій кореш.

— Кусати за руку того, хто хоче тебе погладити… Такий дружній твій кореш?

— І що? Останній чоловік, який намагався погладити Великого Фідо… від нього знайшли лише пряжку з ременя.

— Невже?

— І та була на дереві.

— Де ми?

— А тут немає жодного дерева… Що?

Гаспод понюхав повітря. Його ніс читав місто так само, як досвідчена підошва чобіт капітана Ваймза.

— На розі Скун-авеню і вулиці Проут, — сказав він.

— Слід зникає. Змішується із занадто великою кількістю інших запахів.

Анґва ще деякий час обнюхувала околиці. Сюди хтось зайшов, але після нього було забагато людей. Запах досі був гострим, але він губився за іншими запахами загального смороду міста.

Вона відчула сильний запах мила, що наближався. Вона його відчувала колись раніше, але тоді була людиною і лише відчувала слабкий аромат. Зараз у неї чотири лапи і ніс, який відчуває, що запах мила заполонив увесь світ.

Капрал Морква замислено йшов дорогою. Він не дивився, куди йде, але цього й не потребував. Люди відступали, пропускаючи його.

Цими очима вона бачила його вперше. Трясця! Як люди цього не помічають?

Він ішов містом, наче тигр через високу траву або серединноземельний ведмідь по снігу, а весь пейзаж був лише візерунком на його шкірі…

Гаспод перевів погляд. Анґва сиділа на лапах і дивилася.

— Язик висолопився, — сказав він.

— Що?.. І що? Це природно. Я захекалася.

— Хар-хар.

Морква помітив їх і зупинився.

— О, наш маленький дворняга, — сказав він.

— Гав-гав, — сказав Гаспод, зрадницьки махаючи хвостом.

— Я бачу, у тебе з’явилася подружка, — сказав Морква, погладжуючи його по голові, а потім механічно витираючи руку об форму.

— Даю слово, це просто чудова сука, — сказав він. — Вівцескельний вовкодав, якщо не помиляюся, — він дружньо погладив Анґву. — Та годі, — додав він. — Робота сама себе не зробить, еге ж?

— Гав-гав, скигл-скигл, дайте песику печива, — сказав Гаспод.

Морква підвівся і помацав кишені.

— О, в мене якраз тут є шматочок печива — здається, ти розумієш кожне моє слово…

Гаспод легко зловив печиво.

— Гав-гав, хвостом виль-виль, — сказав він.

Морква подивився на Гаспода злегка спантеличено, як завжди дивилися люди, коли він говорив замість того, щоб гавкати, кивнув Анґві і продовжив рух до Скунавеню, де був розташований маєток леді Ремкін.

— Так, — зробив висновок Гаспод, голосно жуючи несвіже печиво, — дуже гарний хлопчина. Простий, але приємний.

— Так, простий, — погодилася Анґва. — Це я в ньому помітила одразу. Він простий. А все інше тут складне.

— А на тебе він дивиться, як мале ягня, — додав Гаспод. — Але ягнята мені подобаються. І їхні очі… Якщо вони свіжі.

— Ти огидний.

— Так, але принаймні я — не ображайся — маю постійну форму.

— Тебе покусати?

— О-о-о! — простогнав Гаспод. — Ти мене вкусиш? Ахх-х-гр-р-р-р! О, так, я просто переляканий! А тепер подумай. У мене так багато собачих хвороб, що я живий лише тому, що ці зарази надто зайняті боротьбою між собою. Тільки уяви, у мене є навіть така хвороба, як лизучий кінець, а її може підхопити лише вагітна вівця. Ну ж бо. Вкуси мене. Зміни моє життя. Кожен раз, коли я бачитиму повний місяць, у мене виростатиме шерсть і жовтітимуть зуби, і мені доводитиметься ходити на чотирьох. Так, це кардинально змінить моє нинішнє становище. Хоча, — розмірковував пес, — щось я почав втрачати шерсть, то, може, хоч не сильно, трошечки куснеш мене?

— Замовкни, — потім вона подумала: «Але принаймні у тебе з’явилася подружка, — сказав Морква. — І замислився…»

— Ну хоч лизни трошечки…

— Замовкни.

— У цих заворушеннях винен лише сам Ветінарі, — сказав герцог Еорльський. — У нього немає почуття стилю! Це через нього ми змушені жити у місті, де бакалійники мають такий самий вплив, що й барони. Він навіть не проти того, щоб сантехніки утворили власну гільдію! На мою скромну думку, це вже занадто.

— Ну, все було б не так погано, якщо б він подавав суспільству приклад, — розмірковувала леді Омніус.

— Або хоча б правити почав, — додала леді Селашіль. — А то щось зараз розквітла безкарність.