Озброєні

— Варто визнати, що старі королі, може, і не завжди були з нашого кола, — сказав герцог Еорльський, — але принаймні вони мали якусь позицію… на мою скромну думку. У ті часи місто було гідним. Люди були більш шанобливими і знали своє місце. Люди гідно працювали повний робочий день, а не тинялися деінде. І ми, звичайно, не відчиняли ворота, щоб усіляка сволота не проникала до міста. І, звичайно, у нас був закон. Чи не так, капітане?

Капітан Семюел Ваймз пильно дивився на точку десь ліворуч і трохи вище лівого вуха герцога.

Сигарний дим майже нерухомо висів у повітрі. Ваймз поволі усвідомлював, що проведе кілька годин у товаристві людей, які йому не подобаються, та ще й змушений багато з’їсти.

Він прагнув якомога швидше відчути запах вологих вулиць та бруківку під картонною підошвою. Таця з післяобідніми напоями курсувала навколо столу, але Ваймз її навіть не торкнувся, тому що це засмутило б Сибіл. І вона б намагалася цього не показувати, і це б іще більше його засмучувало.

«Обіймиведмідь» потроху вивітрювався. Він ненавидів бути тверезим. Це означало, що він починав думати. Однією з думок, що боролися за виживання, було те, що немає такого поняття, як «скромна думка».

Він не мав великого досвіду роботи з багатими та могутніми. Вартові зазвичай з ними не працювали. Справа не в тому, що вони були менш схильні до вчинення злочинів, а в тому, що злочини, які вони вчиняли, були настільки вищими за нормальний рівень злочинності, що були поза досяжністю людей у дешевих чоботях та з іржавим нагрудником.

Володіння сотнею об’єктів нерухомості у нетрях міста не було злочином, хоча жити в таких нетрях вважалося майже злочинним; бути найманцем — Гільдія насправді ніколи цього не заявляла, але важливою вимогою до новобранця було його знатне походження — не було злочином. Якщо у вас достатньо грошей, ви навряд чи взагалі можете скоїти злочин. У вас можуть бути лише малесенькі милі грішки.

— А тепер куди не глянь — пихаті ґноми, тролі та інші грубіяни, — скаржилася леді Селашіль. — Зараз в Анк-Морпорку більше ґномів, ніж у будь-якому їхньому етнічному місті… чи як вони там називають свої нори.

— Яка ваша думка, капітане? — запитав герцог Еорльський.

— Гм, — капітан Ваймз узяв виноградину і почав крутити її між пальцями.

— Етнічна проблема.

— У нас така є?

— Ну так… Подивіться на Кар’єрний провулок. Там щовечора бійки!

— І вони взагалі нічого не знають про правильну релігію!

Ваймз на мить поглянув на виноград. Він хотів сказати: «Звичайно, вони б’ються. Вони тролі. Звичайно, вони б’ють одне одного кийками — трольська мова — це здебільшого мова тіла, і — так! — вони люблять покричати. Насправді, єдиний, хто коли-небудь приносив кому-небудь справжні неприємності, — чортів Хризопраз, і то лише тому, що він, наче мавпа, копіює людську поведінку, а вчиться він швидко. Що стосується релігії, трольські боги б’ють одне одного кийками уже десять тисяч років, навіть раніше, ніж ми перестали їсти пісок».

Але згадка про мертвого ґнома зачепила в його душі якісь порочні струни.

Він поклав виноград назад на тарілку.

— Безумовно, — сказав він. — Як на мене, всю цю безбожну сволоту варто зібрати і виперти з міста, підпихаючи її пікою у спини.

Настала хвилина мовчання.

— На більше вони не заслуговують, — додав Ваймз.

— Саме так! Вони не набагато вищі за рівнем розвитку, ніж тварини, — сказала леді Омніус. Ваймз підозрював, що її ім’я — Сара.

— Ви помітили, які в них великі голови? — сказав Ваймз. — Там же саме каміння. Жодних мізків.

— Та й моралі не більше, — сказав лорд Еорльський.

Почулося перешіптування, в якому відчувалася загальна згода. Ваймз потягнувся за келихом.

— Віллікінсе, я не думаю, що капітан Ваймз хоче вина, — сказала леді Ремкін.

— А от і хочу! — весело сказав Ваймз. — Ну, раз уже підняли це питання, що ви думаєте про ґномів?

— Не знаю, може, ви не помітили, — сказав лорд Еорльський, — але щось собак у місті поменшало.

Ваймз на нього витріщився. Щодо собак — то була щира правда. Здається, він давно не бачив зграй собак. Це факт. Він бував у кількох ґномських барах з Морквою і знав, що ґноми дійсно їдять собак, але тільки якщо вони не можуть вполювати достатньо щурів. А десять тисяч ґномів, які їдять щурів ножами, виделками та лопатами, не загрожують популяції щурів Анк-Морпорка. Ґноми завжди писали про це у листах додому: мовляв, приїздіть усі і захопіть кетчуп.

— Ви помітили, які в них маленькі голови? — Ваймз спромігся заговорити, як аристократ. — Туди може поміститися небагато мізків. Цей факт підтверджено ретельними вимірюваннями.

— А ви бачили їхніх жінок? — підхопила леді Сара Омніус. — Вони якісь… підозрілі. Ви знаєте, що кажуть про ґномів, — загадково додала вона.

Ваймз зітхнув. Він знав, що ґномів-жінок бачили весь час, просто вони на вигляд бути такі самі, як і ґноми-чоловіки. Безумовно, це знали всі, хто хоч щось знав про ґномів.

— Хитрі маленькі чортенята, — сказала леді Селашіль. — Розум гострий, немов голка.