Озброєні

— Ми шукаємо все, чого тут не повинно бути, — сказав він. — Або щось, що має бути, але його немає. Чого-небудь бракує?

— Важко сказати, сер. Воно ж не тут.

— Що?

— Те, чого бракує, сер, — сумлінно сказав Морква.

— Я маю на увазі, — терпляче сказав Ваймз, — можливо, є щось таке, що обов’язково повинно бути у майстерні ґнома, але воно кудись зникло?

— Ну, у нього є всі звичайні інструменти, сер. Досить гарні. Так шкода.

— Що?

— Звичайно, їх відправлять на переплавку.

Ваймз дивився на акуратні стелажі молотків та напилків.

— Чому? Невже інший ґном не може ними користуватися?

— Що, використовувати особисті інструменти іншого ґнома? — Морква скривив рот, немов хтось запропонував йому надіти старі штани капрала Ноббса. — О ні. Це… це неправильно. Розумієте, вони… частина майстра. Якщо хтось інший використовуватиме їх… ну, після того, як він користувався ними всі ці роки… Бр-р-р!

— Правда?

Механічний солдат зайшов під лавку.

— Це було б… неправильно, — сказав Морква. — Гм… Огидно.

— О, — Ваймз підвівся.

— Капіта…

— Ой!

— Бережіть голову.

Потираючи голову однією рукою, іншою Ваймз колупався в отворі у штукатурці.

— Є… тут щось є, — сказав він. — Подай мені якесь зубило.

Настала тиша.

— Зубило, будь ласка. Можеш заспокоїти себе тим, що ми намагаємося з’ясувати, хто вбив пана Клевця. Гаразд?

Морква узяв зубило, але було видно, що зробив він це неохоче.

— Це зубило пана Клевця, його зубило, — докірливо сказав він.

— Капрале Моркво, хоч на пару секунд перестань бути таким ґномом! Ти вартовий! І дай мені кляте зубило! У мене був поганий день! Дякую!

Ваймз поколупався в цегляній кладці, і грубий диск свинцю упав йому в руку.

— Рогатка? — поцікавився Морква.

— Замало місця, — сказав Ваймз. — У будь-якому випадку, як, до біса, можна було загнати шматок свинцю так глибоко в стіну?

Він запхав диск у кишеню.

— Гадаю, ми знайшли те, що шукали, — сказав Ваймз, випрямляючись. — Добре б… ой!., упіймати цього механічного солдата, чи не так? Краще поставити його на місце.

Морква поколупався в темряві під лавкою. Почувся шурхіт.

— Тут якийсь папірець, сер.

Морква трохи розігнувся, розмахуючи маленьким пожовклим папірцем. Ваймз примружився, щоб його роздивитися.

— Схоже на якусь нісенітницю, — врешті-решт сказав він. — Це не мова ґномів, я це й сам знаю. Але ці символи — я їх бачив раніше. Або щось подібне до них, — він віддав папірець Моркві. — Що ти можеш про це сказати?

Морква насупився.

— Папірець — не така вже нісенітниця. З нього можна зробити паперовий капелюх, — сказав він, — або човен. Або якусь там хризантему…

— Я тебе про символи питаю. Ось ці символи, отут.

— Ну не знаю, капітане. Хоча вони мають знайомий вигляд. Мова… Та так алхіміки пишуть!

— О ні! — Ваймз затулив очі руками. — Тільки не кляті алхіміки! О ні! Клята банда шалених торговців феєрверками! Я можу витримати навіть найманців, але не тих ідіотів! Ні! Будь ласка! Котра година?

Морква поглянув на пісочний годинник на поясі.

— Майже пів на одинадцяту, капітане.

— Тоді я лягаю спати. Ці клоуни можуть і до завтра почекати. Порадуй, скажи, що автор документа — пан Клевець.

— Сумніваюся, сер.

— Я також. Ну ж бо. Вийдемо через задні двері.

Морква вичавився назовні.

— Бережіть голову, сер.

Ваймз, стоячи майже на колінах, зупинився і подивився на двері.

— Ну, капрале, — врешті-решт сказав він, — ми точно знаємо, що це не троль. І на це в нас дві причини. По-перше, троль не міг пролізти через ці двері, в них проходить лише ґном.

— А по-друге, сер?

Ваймз обережно витягнув щось із щепки, що зависла поруч із дверима.

— По-друге, Моркво, у тролів немає волосся.

Пара пасом, які застрягли у щепці, були рудими і довгими. Хтось залишив їх там явно не навмисно. Хтось високий. Принаймні вищий, ніж ґном.

Ваймз придивився до них. Вони більше нагадували нитки, ніж волосся. Тонкі червоні нитки. Що ж, добре. Все одно він мав підказку.

Він обережно склав їх у клаптик паперу, вирваний із зошита Моркви, та подав капралу.

— Тримай. Не загуби.

Вони виповзали в ніч. Від стіни вела вузька дощата доріжка, аж до самої річки.

Ваймз обережно випрямився.

— Мені це не подобається, Моркво, — сказав він. — За всім цим криється щось погане.

Морква обережно визирнув з-за будівлі.

— Я маю на увазі, що відбуваються дивні речі, — терпляче сказав Ваймз.

— Так, сер.

— Повертаймося.

Вони попрямували до Латунного мосту. Прямували досить повільно, оскільки Морква радісно вітався з усіма, кого зустрічав. Жорстокі громили, нормальна відповідь яких на зауваження вартового може передаватися на письмі лише рядом символів, що зазвичай розташовані у верхньому ряду клавіатури друкарської машинки, насправді ніяковіло усміхалися і бурмотіли щось нейтральне у відповідь на його сердечне: «Добрий вечір, Давиле! Дивись мені!»

Ваймз зупинився на півдорозі через міст, щоб запалити сигару, вдаривши сірником по одному з декоративних бегемотів. Потім він подивився вниз у каламутні води.

— Моркво?

— Так, капітане?

— Думаєш, існує таке поняття, як злочинний розум?

Морква майже чутно намагався думати.

— Що… Ви маєте на увазі таких, як… Нудль Від-Душі-Відриваю, сер?

— Він не злочинець.