Озброєні

— Знаєте, — похитав головою Ваймз, — знаєте, що мене до біса дратує? Те, що вони настільки нездатні до будь-якої раціональної думки і одночасно настільки хитрі і проникливі, чорт забирай!

Тільки Ваймз помітив, як леді Ремкін кинула на нього лютий погляд. Лорд Еорльський погасив сигару.

— Вони просто приїздять і захоплюють наше місто. І працюють, як мурахи. Нормальна людина уже лягає спати, а вони все працюють. Це неприродно.

Думка Ваймза бовталася десь поруч із цим зауваженням і порівнювала його із зауваженням про гідну працю та повний робочий день.

— Ну, один із них вже не буде працювати так наполегливо, — сказала леді Омніус. — Моя служниця сказала, що одного з них сьогодні вранці знайшли мертвим у річці. Можливо, якась міжплемінна війна чи що там у них буває.

— Ба… можна вважати, що це початок, — усміхнувся лорд Еорльський. — Хоча одним більше, одним менше. Ніхто й не помітить.

Ваймз яскраво посміхнувся.

Біля його руки стояла пляшка вина, і, незважаючи на тактичні зусилля Віллікінса, Ваймз зумів її залишити при собі. Її горлечко так і просилося до рук…

Ваймз відчув на собі пильний погляд. Він подивився через стіл на чоловіка, який пильно за ним стежив і чий єдиний внесок у розмову був: «Чи не будете ви такі ласкаві, капітане, передати мені приправи?» На його обличчі не було нічого примітного, окрім погляду — який був абсолютно спокійним і трохи зацікавленим. Це був доктор Ребус. Ваймзові здалося, що той читає його думки.

— Семюеле!

Рука Ваймза зупинилася на півдорозі до пляшки. Віллікінс стояв поруч зі своєю господинею.

— Знаєш, на порозі молода особа, здається, капрал Морква, — сказала леді Ремкін. — Хоче тебе бачити.

— Неймовірно! — сказав лорд Еорльський. — Він прийшов, щоб заарештувати нас? Ха-ха-ха.

— Ха, — сказав Ваймз.

Лорд Еорльський ліктем штовхнув свого сусіда.

— Напевне, десь коїться злочин, — жартував він.

— Так, — сказав Ваймз. — І, здається, дуже близько.

Морква увійшов, тримаючи шолом під пахвою під кутом, який вважається шанобливим.

Він подивився на вибрану компанію, нервово облизав губи і привітався. Усі на нього дивилися. Моркву важко було не помітити в кімнаті. У місті були й інші здоровані, навіть більші за нього. Та він не вписувався в обстановку. Він узагалі, здавалося, без будь-яких зусиль викривлював простір навколо себе. Все навколо ставало фоном для капрала Моркви.

— Вільно, капрале, — сказав Ваймз. — Що там? Я маю на увазі, — швидко додав він, знаючи про прямолінійне розуміння Морквою будь-якої образності, — чому ти прийшов?

— Хочу вам щось показати, сер. Е-е-е. Сер, я думаю, що це з Гі…

— Ну ж бо, поговорімо про це надворі, добре? — сказав Ваймз. Доктор Ребус не поворухнув жодним м’язом.

Лорд Еорльський відкинувся назад у кріслі.

— Ну, мушу сказати, що я вражений, — сказав він. — Я завжди думав, що Сторожа — досить неефективна служба, але зараз бачу, що ви завжди виконуєте свій обов’язок. Завжди готові до зустрічі зі злочинним розумом, так?

— О, так, — відповів Ваймз. — Злочинний розум. Так.

Прохолодне повітря передпокою старовинної будівлі дало йому божественну насолоду. Він притулився до стіни і, примружившись, прочитав картку.

— «Ружжо»?

— Ну, ви ж самі казали, що бачили щось у них на подвір’ї, — почав Морква.

— Так, а що таке ружжо?

— Можливо, у музеї Гільдії був портрет якогось важливого пана Ружжо? І цей знак був під портретом? — припустив Морква. — Ну ви знаєте, як підписують експонати у музеях.

— Ні, я так не думаю… А що ще ти знаєш про музеї?

— О, багато, сер, — сказав Морква. — Я іноді відвідую їх у вихідні дні. Той, що розташований в Академії, звичайно, а лорд Ветінарі дозволяє мені відвідувати музей у старому палаці, а ще є музеї Гільдій. Вони зазвичай мене пускають, якщо я гарно прошу, а ще музей ґномів на Патоковій вулиці…

— І такий є? — з цікавістю спитав Ваймз, незважаючи на своє ставлення до ґномів. Він проходив Патоковою вулицею тисячу разів.

— Так, сер, вгору до Вітрякового провулка.

— Цікаво. І що там є?

— Багато цікавих експонатів ґномового хліба, сер.

Ваймз на мить замислився.

— Це зараз не важливо, — сказав він. — Так чи інакше, ніякого пана Ружжо у Гільдії ніколи не було.

— Так, сер, — сказав Морква.

— Що я кажу — взагалі такого прізвища — Ружжо — немає.

Він знову пройшовся пальцями по картці.

— Той, хто наважився вдертися до Гільдії найманців, має бути цілковитим дурнем, — сказав він.

— Так, сер.

Гнів спалив пари алкоголю. Він знову відчув… ні, не трепет, не те слово… відчуття чогось. Він досі не був впевнений, що це таке. Але воно було там, чекало на нього…

— Семюеле Ваймзе, що відбувається?

Леді Ремкін зачинила за собою двері їдальні.

— Я спостерігала за тобою, — сказала вона. — Семе, ти був дуже грубий.

— А намагався не бути.

— Лорд Еорльський — наш давній друг.

— Справді?

— Ну, я його давно знаю. Насправді я його ледь терплю. Але ти змусив його мати дурний вигляд.

— Він сам змусив себе мати дурний вигляд. Я просто допомагав.

— Але я часто чула, як ти казав… грубі слова на ґномів та тролів.

— Це інше. Я маю право. Цей ідіот не помітив би троля навіть якби той на нього наступив.