Озброєні

Гільдія алхіміків розташована навпроти Гільдії азартних гравців. Зазвичай. Іноді вона розташована над нею, або під нею, або падає шматочками навколо неї.

Азартних гравців час від часу запитують, чому вони продовжують тримати заклад навпроти гільдії, в якої кожні кілька місяців вибухають будівлі, на що ті відповідають: «А ви, коли до нас заходили, читали табличку біля дверей?»

Троль і ґном прямували до гільдії, час від часу зовсім випадково навмисне врізаючись один в одного.

— Якщо ти такий розумний, то чому папірець довірили мені?

— Га! Ти можеш його прочитати? Можеш?

— Ні, я хочу, щоб прочитав ти. Це називається «ди-ли-гу-ван-ніа».

— Ха! Читати не вмієш! Рахувати не вмієш! Дурний троль!

— А ось і не дурний!

— Кому ти чешеш? Справді? Усі знають, що тролі не вміють рахувати навіть до чотирьох![11]

— Щуроїд!

— Скільки пальців? Ану, скажи, пане Розумник Камені-в-Голові.

— Багато, — прогримів Щебінь.

— Ха-ха! Ні, п’ять. У тебе будуть великі неприємності з отриманням зарплатні. Сержант Колон скаже: «Це ж дурний троль, він і не зрозуміє, скільки доларів я йому дам!» Ха! А як ти взагалі прочитав оголошення про набір до Сторожі? Попросив когось тобі прочитати?

— А ти як прочитав? Попросив когось тебе підсадити?

Вони зупинилися перед дверима Гільдії алхіміків.

— Я постукаю. Це мій посадовий обов’язок!

— Постукаю я!

Коли пан Сендівоґ, секретар гільдії, відчинив двері, то побачив ґнома, який висів на ручці дверного молотка, і троля, який смикав ґнома вгору-вниз. Оцінивши гостей, він одяг свій захисний шолом.

— Слухаю, — сказав він.

Дуболом нарешті відпустив молоток.

Масивні брови Щебня зустрілися на переніссі.

— Гей ти! Ти, ненормальний, що ти можеш сказати про цей папірець? — спитав троль.

Сендівоґ спочатку витріщився на Щебня, потім — на папірець. Дуболом старанно намагався обійти троля, який майже повністю загородив собою двері.

— Ти чого його так назвав?

— Сержант Колон, він називав їх…

— Що ж, папірець як папірець. З нього можна зробити паперового капелюха, — сказав Сендівоґ, — або навіть гірлянду, якщо, звичайно, десь знайти ножиці…

— Сер… Мій колега невміло намагається вас запитати, чи не могли б ви допомогти нам прочитати інформацію на цьому аркуші паперу? — сказав Дуболом. — Ай-ай, боляче! Телепень!

Сендівоґ глянув на нього.

— Ви зі Сторожі? — поцікавився алхімік.

— Я — молодший констебль Дуболом, а це, — пояснював Дуболом, показуючи вгору, — молодший недоконстебль Щебінь — не салютувати! — ох…

Почувся стук, і Щебінь упав набік.

— Він із загону самогубців? — запитав Сендівоґ.

— За хвилину отямиться, — сказав Дуболом. — Мистецтво салютувати йому важко дається. Ви ж знаєте тролів.

Сендівоґ знизав плечима і поглянув на напис.

— Знайоме… на вигляд, — розмірковував він. — Я таке десь бачив раніше… Перепрошую, а ви часом не ґном?

— Форма носа видає? — спитав Дуболом. — От завжди так.

— Що ж, я впевнений, що ми не можемо відмовити у допомозі місту, — сказав Сендівоґ. — Прошу, заходьте.

Дуболомові чоботи зі сталевими носками швиденько привели Щебня у стан напівсвідомості, і він пошкандибав за ґномом і алхіміком.

— Пане, а чому на вас… гм… захисний шолом? — запитав Дуболом, коли вони йшли коридором гільдії. Навколо них лунало якесь гуркотіння. Гільдія, як завжди, перебувала у стані ремонту.

Сендівоґ закотив очі.

— Кулі, — поскаржився він, — це все через більярдні кулі.

— Я знав хлопчину, який грав так само, — із розумінням промовив Дуболом.

— О ні. Пан Тарпаніш — вправний гравець. Проблема саме в цьому.

Дуболом знову подивився на захисний шолом алхіміка.

— Слонова кістка, як бачите.

— Ага, — сказав Дуболом, — у вас тут є слони?

— Слонова кістка без слонів. Трансмутація слонової кістки. Чудова бізнес-ідея!

— Я думав, ви працюєте над золотом.

— І над ним також. Звичайно, ви, люди, знаєте про золото все, — сказав Сендівоґ.

— Авжеж, — заявив Дуболом, розмірковуючи над фразою «ви, люди».

— Золото, — задумливо сказав Сендівоґ, — з ним все не так просто, як здавалося.

— І як давно ви над ним б’єтеся?

— Триста років.

— Досить довго.

— А ось над слоновою кісткою довелося побитися лише тиждень — лишень подивіться, як гарно вийшло! — швидко сказав алхімік. — Звичайно, за винятком окремих побічних ефектів, які ми, без сумніву, незабаром зможемо усунути.

Він штовхнув двері, і вони враз відчинилися.

Перед ними було велике приміщення, занадто добре обладнане звичайними погано провітрюваними печами, булькотливими тиглями і одним опудалом алігатора.

У банках щось плавало. У повітрі відчувався запах обмеженої тривалості життя.

Однак багато обладнання перенесли, щоб звільнити місце для більярдного столу. Пів десятка алхіміків стояли навколо нього, явно готові тікати будь-якої миті.

— Уже втретє цього тижня, — похмуро сказав Сендівоґ, — він кивнув погляд на фігуру, що нахилилася над столом із києм у руках.

— Кхм, пане Тарпаніше… — почав він.

— Тихіше! Бачиш, гра! — шикнув на нього головний алхімік, пильно дивлячись на білу кулю одним оком (інше око він заплющив для точності вимірювання).