Озброєні

— Та ні, не ідіот, — сказав Тарпаніш, піднімаючи більярдну кулю, яка дивом уникла детонації. — Гострий розум. Такий гострий, що, як казала моя бабуся, сам міг порізатися. Блискавичні лимони! Який у цьому сенс? Так само безглуздо, як і його механізм імітування «голосу вищої істоти». Я тоді його спитав: «Леонарде, а навіщо тоді чаклуни? Для всього цього є абсолютно звичайна магія. Блискавичні лимони? А що далі? Людина з крилами?» І знаєте, що він відповів? Знаєте, що відповів? Він сказав: «Як з язика зняв…» Бідолашний старий Леопард.

Навіть Дуболом посміявся разом з ними.

— А ви пробували? — згодом поцікавився він.

— Що пробували? — не зрозумів Тарпаніш.

— Хар-хар-хар, — Щебінь нарешті вичавив із себе сміх, намагаючись не відставати від решти.

— Вставляти в лимон металеві прути.

— Не будь чортовим дурнем!

— Що означає ця літера? — спитав Щебінь, показуючи на папір.

Вони подивилися туди, куди він тицьнув пальцем.

— О, це не літера, це символ, — сказав Тарпаніш. — Старий добрий Леонард… він завжди малював на берегах. Всілякі гадючки-закарлючки. Я навіть казав йому: «Чи не змінити тобі ім’я на Закарлюкінс?»

— Я думав, це — якісь алхімічні знаки, — сказав Дуболом. — Схоже на арбалет без тятиви. І це дивне слово «Ожжур». Що воно означає?

— Гадки не маю. Звучить якось по-варварськи. У всякому разі… якщо це все, офіцери… У нас попереду кілька серйозних досліджень, — мовив Тарпаніш, підкидаючи в руці кулю із трансмутованої слонової кістки. — Не всі такі мрійники, як старий бідолаха Леонард.

— Ожжур, — розмірковував Дуболом, знову і знову оглядаючи папірець. — О-ж-ж-у-р…

Тарпаніш впустив кулю на підлогу. Дуболом вчасно сховався за Щебня.

— Я колись був тут, — сказав сержант Колон, наближаючись разом з Ноббі до Гільдії блазнів. — Я постукаю, а ти притиснись до стіни.

Молоток на хвіртці був схожий на штучні груди. Такі молотки дуже подобаються регбістам та іншим, кому хірургічно видалили почуття гумору. Колон постукав і швиденько відійшов на безпечну відстань.

Почулося гигикання, потім прогудів якийсь гудок, якась мелодія, яка, можливо, деінде могла видатися комусь дуже веселою, над молотом ковзнули невеликі зсувні дверцята, і звідти на дерев’яній руці виповз пиріг із заварним кремом. Рука випрямилася, і пиріг розповзся по стіні і приземлився на землі поряд із ногою Колона.

— Дурний гумор, — сказав Ноббі.

Хвіртка воріт незграбно відчинилася, але лише на кілька сантиметрів, і з неї витиснувся маленький клоун.

— Слухайте-слухайте-слухайте! — радів він. — Чому товстун постукав у двері?

— Не знаю, — Колон не відчував ентузіазму. — І чому ж товстун постукав у двері?

Вони дивилися один на одного. Жарт не вдався, ролі переплуталися.

— Я перший спитав, — докірливо сказав клоун. Його голос звучав пригнічено.

Сержант Колон спробував повернути розмову в раціональне русло.

— Сержант Колон, Нічна сторожа, — сказав він, — а це капрал Ноббс. Ми прийшли поговорити з кимось про вашого хлопця, якого… сьогодні знайшли у річці. Розумієш?

— Так. Бідний брат Гуляка. Тоді, гадаю, вам краще зайти всередину, — відповів клоун.

Ноббі вже збирався відчинити ворота, коли Колон зупинив його, мовчки вказавши вгору.

— Здається, що над ними відро побілки, — сказав він клоунові.

— Що, справді? — клоун удавав здивування. Поєднання незвичайно маленького зросту та величезних черевиків робило його схожим на літеру «Г» догори дриґом. Його обличчя було замазане гримом тілесного кольору, а на ньому намальовано похмуру гримасу. Червоне фарбоване волосся він узяв прямо зі старої швабри. Він не був товстим, але обруч у штанях, на його думку, повинен був зробити його кумедним товстуном. Гумові підтяжки змушували його штани підстрибували вгору і вниз під час ходи — ще один компонент образу цілковитого бовдура.

— Так, — сказав Колон. — Там відро.

— Точно?

— Точніше не буває.

— Перепрошую, — сказав клоун. — Може, й не оригінально, але ж це класика. Хвилинку.

Вартові почули, як один із клоунів приніс розсувну драбину та встановив її. Потім були бряжчання і лайка.

— Все добре, заходьте.

Клоун повів їх через ворота. У тиші чулося лише шльопання чобіт. Тоді, здавалося, у нього виникла ідея.

— Я знаю, шансів мало, але чому б не спробувати? Погляньте лишень на мою бутоньєрку! Хочете понюхати?

— Ні.

— Ні.

— Очевидно, що ні, — зітхнув клоун. — Знаєте, непросто бути клоуном. Ось прямо зараз у мене «випробувальний термін», тому мені доводиться стерегти ворота.

— Он як.

— Увесь час забуваю, як правильно: плакати ззовні і сміятися всередині? Чи навпаки? Завжди плутаю.

— Щодо Гуляки… — почав Колон.

— Зараз ми якраз його ховаємо, — сказав маленький клоун. — Саме тому мої штани наполовину спущені.

Вони знову вийшли на сонячне світло. Внутрішній двір був повний клоунів та блазнів. Дзвоники на їхніх ковпаках дзвонили від легкого вітерцю. Їхні червоні носи відбивали сонячне світло та випадкові струмені води з бутоньєрок колег.

Клоун підвів вартових до натовпу блазнів.

— Я впевнений, що доктор Грим-Ас поговорить з вами, щойно ми закінчимо з похованням, — сказав він. — До речі, я Красунчик, — він з надією простягнув руку.