Озброєні

— Дивно, але ні, — сказав Ноббі. — Якби це робив хтось із нас, вони би подрібнили нас на фарш. Але, здається, у нього виходить.

— Це все його хризма, — нагадав сержант Колон, який так злякався, що мусив триматися за стіну, аби не сповзти по ній на землю.

— Харизма? — нарешті зрозуміла Анґва.

— Еге ж. Саме вона. Так.

— Як він із ними вправляється?

— Хтозна, — сказав Ноббі. — Може, у нього талант такий?

Морква повернувся до тролів, які мовчки посміювалися з ґномів.

— Щодо вас, — зауважив він, — я сьогодні обов’язково патрулюватиму Кар’єрний провулок. Сподіваюся, проблем не буде?

Тролі зачовгали своїми величезними ногами. Почулося бурмотіння.

Морква приклав руку до вуха.

— Не чую.

Бурмотіння стало голоснішим і нагадувало таку собі токату з сотні незадоволених голосів на тему «Ні, капрале Моркво».

— Добре. А тепер ідіть. І більше не влаштовуйте таких дурниць. Ви ж добрі хлопці?

Морква витер із рук пил та усміхнувся одночасно обом колонам. Тролі були спантеличені. Теоретично, Морква повинен був стати тонкою плівкою жиру на стіні. Але якимось чином цього не сталося…

Анґва здивувалася:

— Він щойно назвав сотню тролів добрими хлопцями. Та дехто з них недавно з гір спустився! Деякі навіть не обтрусили з себе гірські лишайники!

— То така трольська мода, — зауважив сержант Колон.

І тоді світ вибухнув.

Вартові пішли ще до того, як капітан Ваймз повернувся до Псевдополь-Ярду. Він піднявся сходами до свого кабінету і сів на липке шкіряне крісло. Його порожній погляд торкнувся стіни.

Він хотів полишити Сторожу. Звичайно, хотів.

Роботу в Сторожі не можна було назвати способом життя. Принаймні не життя.

Геть незручні години роботи. Постійна невпевненість у тому, що у цьому прагматичному місті сьогодні є законним, а що ні. Ані натяку на особисте життя, ніде правди діти. Погана їжа, нерегулярний графік харчування; він навіть з’їв кілька ковбасок Нудля Від-Душі-Відриваю. Здавалося, що, крім дощу та спеки, іншої погоди не бувало. Ніяких друзів, крім власного загону, бо вони були єдиними людьми, які існували в його світі.

А через кілька днів він, як сказав сержант Колон, в молоці купатиметься. Нічого не робитиме, хіба що цілісінький день їстиме та кататиметься на великому коні, роздаючи накази слугам.

У подібні моменти в його пам’яті спливав образ старого сержанта Кепла. Він був головним, коли Ваймз був ще новобранцем. І незабаром пішов на пенсію. У складчину вони купили йому дешевий годинник, який міг працювати лише декілька років, поки бісик всередині нього не вивітриться.

«Неймовірно дурний подарунок, — весело подумав Ваймз, досі дивлячись на стіну. — Старий іде на пенсію, здає значок, пісочний годинник і дзвоник, і що ми йому даруємо? Годинник!»

Але наступного дня той знов прийшов на роботу, уже з цим годинником. Провести курси вартової майстерності, говорив він, навчити молодняк не втрапляти в халепу, ха-ха. Через місяць він носив Варті вугілля і підмітав підлогу, виконував доручення і допомагав людям зі звітами. Він не міг полишити роботу ще п’ять років. Там і залишився. Шість років по тому хтось із вартових знайшов його у штабі Сторожі… мертвим на підлозі…

І виявилося, що ніхто, взагалі ніхто, не знав, де жив сержант, або навіть чи є в нього дружина. Ховали його також у складчину, згадав Ваймз. І ніхто, окрім вартових, не прийшов на похорон…

Якщо згадати, то на похорони вартових завжди приходять лише вартові.

Звичайно, зараз були інші часи. Сержант Колон уже багато років щасливо одружений, можливо, тому, що його робочий графік і графік його дружини дають їм змогу зустрічатися лише зрідка зазвичай на порозі. Але вона залишає йому в духовці пристойну їжу, тож між ними точно щось є. У них навіть є онуки, а отже, були часи, коли вони не мали можливості так добре одне одного уникати. До молодого Моркви клеяться усі молоденькі дівчата. Навіть капрал Ноббс… що ж, він, мабуть, також улаштував особисте життя. Казали, що він має досить гарне тіло. Тільки от ніхто не міг зрозуміти, де він це тіло тримає.

Але кожен із вартових має близьку людину. Хоча у випадку Ноббі — скоріш за все, проти її волі.

Тож, капітане Ваймзе, що ти відчуваєш? Вона тобі не байдужа? Про кохання не йдеться, це — не те слово, яке можна використовувати тим, кому далеко за сорок. Або ти просто боїшся стати стариганом, який помирає в ямці свого життя і якого лише з жалості ховає купка молодих людей, для яких ти ніколи не був кимось більшим, ніж старим пердуном, що завжди плутався під ногами і був потрібен лише для того, аби приносити каву та гарячі фіглянки, а поза очі з тебе завжди сміялися?

Він хотів би цього уникнути. І Доля подарувала йому казку.

Звичайно, він знав, що вона багата. Але він не очікував виклику до контори пана Високара.

Пан Високар довгий час був сімейним адвокатом Ремкінів. Століттями. Він вампір.