Озброєні

Це була «Чоботова теорія соціально-економічної несправедливості» капітана Семюела Ваймза.

Справа в тому, що Сибіл Ремкін фактично не мала потреби щось купувати. Її маєток був повний великих, міцних меблів, куплених ще її предками. Ці меблі ніколи не ламалися. У неї були цілі ящики прикрас, надбаних предками. А винний льох у неї був таким, що в ньому міг напитися цілий загін спелеологів. Звичайно, якщо вони не бояться загубитися.

Леді Сибіл Ремкін жила досить комфортно, щодня витрачаючи, за оцінками Ваймза, приблизно вдвічі менше, ніж він. Але на драконів вона витрачала набагато більше.

Сонцесяйний притулок для хворих драконів мав дуже-дуже товсті стіни та дуже-дуже тонкий дах. Такий специфічний архітектурний стиль траплявся лише на фабриках феєрверків.

Це тому, що природний стан болотяного дракона звичайного — бути хронічно хворим, а природний стан нездорового дракона — втелющуватися у стіни, підлогу і стелі будь-якого приміщення, в якому він перебуває. Болотяний дракон є небезпечною нестабільною хімічною фабрикою за крок від катастрофи. За маленький-маленький крок.

Існувало припущення, що звичка вибухати, коли дракон сердиться, збуджений, переляканий або просто нудьгує, є частиною механізму виживання[3], який захищає вид від хижаків. Якщо хтось і з’їсть дракона, то отримає такий розлад шлунку, що це призведе до вибухових наслідків.

Тому Ваймз відчиняв двері обережно. До нього миттю донісся драконячий запах. Це був незвичайний запах, навіть за стандартами Анк-Морпорка — він нагадав Ваймзові запах ставка, в який алхіміки протягом декількох років скидали відходи від своїх дослідів, а потім осушили.

Дрібні дракони свистіли і кричали з перекладин по обидва боки від доріжки, якою він ішов. Кілька збуджених дракончиків раптовим поривом полум’я обпалили волосся на його голих гомілках.

Сибіл Ремкін була там разом із парою молодих жінок у бриджах, які допомагали керувати притулком. Їх звали Сарою або Еммою, однак на вигляд вони були більше схожі на Ваймза. Жінки боролися з розгніваним мішком. Коли Ваймз підійшов, Сибіл підвела погляд.

— А ось і Сем, — зраділа вона. — Потримай, будь ласка, наше невинне ягнятко.

Вона тицьнула мішок йому в руки. У той самий момент із дна мішка вирвався пазур і впився капітанові в нагрудник, намагаючись випустити його нутрощі назовні. З іншого кінця висунулася голова зі шпичастими вухами. На Ваймза дивилося двійко палаючих червоних очей. Із зубатої пащі вилетіла зловісна хмара диму.

Леді Ремкін тріумфально схопила його нижню щелепу, а іншу руку по лікоть запхала маленькому драконові в горло.

— Попався! — вона повернулася до Ваймза, який все ще перебував у стані шоку. — Маленьке чортеня саме би не з’їло вапнякову пігулку. Ковтай. Ковтай! Отак! Хто в нас хороший хлопчик? Зараз можеш відпустити.

Мішок вислизнув із Ваймзових рук.

— Тяжкий випадок безполуменевих кольок, — прокоментувала леді Ремкін. — Сподіваємося, ми забрали його вчасно…

Дракон остаточно розірвав мішок і почав роздивлятися навколо, шукаючи, що б підпалити. Всі присутні прибралися з його шляху.

Тоді він закотив очі і гикнув.

Вапнякова пігулка відскочила від протилежної стіни.

— Усім лягти!

Вони вмить підскочили до укриття, яким виявилася довжелезна поїлка і купа каміння.

Дракон знову гикнув. Він мав здивований вигляд.

Потім він вибухнув.

Вони підняли голови лише тоді, коли дим розвіявся. Перед ними був лише сумний маленький кратер.

Леді Ремкін вийняла хустку з кишені свого шкіряного комбінезона і висякалася.

— От малий паскудник, — сказала вона. — Нічого не вдієш. Семе, як у тебе справи? Ти зустрічався з Гевлоком?

Ваймз кивнув. Він подумав, що ніколи в житті не звикне до ідеї, що Патрицій Анк-Морпорка має ім’я, або що хтось з ним настільки близький, що називає його на ім’я.

— Я думав про завтрашню вечерю, — зважився він нарешті. — Знаєш, напевне, я не зможу…

— Не будь дурнем, — перебили леді Ремкін. — Тобі сподобається. Настав час зустрітися з потрібними людьми, і ти це знаєш.

Він сумно кивнув.

— Тоді я чекатиму тебе вдома о восьмій годині, — сказала вона. — І не будь таким сумним. Ця зустріч буде тобі дуже корисною. Ти надто хороший, аби проводити ночі, тиняючись темними мокрими вулицями. Настав час показати тебе світові.

Ваймз хотів сказати, що йому подобається тинятися темними мокрими вулицями, але це не допомогло б. Тим паче, насправді це йому не дуже й подобалося. Просто він це завжди робив.

Він сприймав свій значок так само, як власний ніс. Він його не любив і не ненавидів. Це просто був його значок.

— Тепер біжи. Ти отримаєш надзвичайне задоволення. Чекай, маєш носовичок?

Ваймз запанікував.

— Що?

— Дай мені! — вона піднесла носовичок до рота. — Плюнь, — наказала вона.

Потім леді Ремкін витерла пляму на його щоці. Одна з взаємозамінних Сар чи Емм ледь чутно гигикнула, та леді Ремкін не звернула на це уваги.

— Ось так краще, — сказала вона. — Тепер іди і захищай наші вулиці. А якщо хочеш зробити щось дійсно корисне, спробуй знайти Товстунчика.

— Товстунчика?

— Він втік минулої ночі.

— Дракон?