Озброєні

Він підійшов до клоуна ззаду. Гуляка відчув хрускіт, і його власний внутрішній всесвіт вимкнувся.

Потім він сів.

— Ой, — простогнав він, — боляч…

Та було вже не боляче.

Едвард де Гибль дивився на нього з жахом.

— Он… Я не хотів бити тебе так сильно! Я тільки хотів, щоб ти прибрався з дороги!

— А що, бити взагалі обов’язково?

І тоді Гуляка відчув, що Едвард дивився на щось позад нього. Не на нього. І, звичайно, говорив не з ним.

Він подивився на землю і відчув те, що може відчути лише недавно померлий — ти бачиш перед собою лежачого себе, і це викликає жах і справедливе запитання: як я можу бачити самого себе без дзеркала?

— ТУК-ТУК.

Він підвів погляд:

— Хто там?

— СМЕРТЬ.

— Що за смерть?

У повітрі відчувався холод. Гуляка чекав. Едвард несамовито поплескував його по лиці… принаймні по тому, що щойно було його лицем.

— ВИБАЧ… МОЖЕМО ПОЧАТИ СПОЧАТКУ? Я ЩОСЬ НЕ ВЛОВИВ СУТІ.

— Що? — Гуляка нічого не розумів.

— В-в-вибач! Мені так шкода! — волав Едвард. — Але ж це для загального блага!

Гуляка спостерігав за тим, як його вбивця тягне його… тіло геть.

— Він сказав «нічого особистого», — нарешті промовив Гуляка. — Я радий, що це не було щось особисте. Не хотілося б думати, що мене щойно вбили через щось особисте.

— МЕНІ СКАЗАЛИ, ЩО Я ПОВИНЕН ПРОЯВЛЯТИ БІЛЬШЕ ЛЮДСЬКИХ РИС.

— Я маю на увазі, чому? Я гадав, ми гарно ладнаємо. Людям моєї професії дуже складно знаходити друзів. Думаю, твоєї також.

— ДОНОСИТИ ЦЮ НОВИНУ БІЛЬШ М’ЯКО, А НЕ ТАК, ЯК РАНІШЕ.

— Ось я йшов по вулиці. І наступної хвилини я вже мертвий. Чому?

— СПРИЙМАЙ ЦЕ ЯК… ОБМЕЖЕНІ МОЖЛИВОСТІ ДО ПЕРЕСУВАННЯ.

Тінь клоуна Гуляки повернулася до Смерті.

— Ти про що?

— ТИ ПОМЕР.

— Я знаю, — Гуляка розслабився і перестав надмірно дивуватися подіям світу, якому він більше не належав. Смерть знав, що після початкового шоку люди перестають дивуватися. Адже все найгірше уже сталося. А далі — як пощастить.

— ЯКЩО ТИ НЕ ПРОТИ, ІДИ ЗА МНОЮ.

— А там є торти із заварним кремом? Клоуни? Жонглювання? Можливо, там носять широкі штани?

— НІ.

Гуляка був клоуном майже все своє коротке життя. Він похмуро посміхнувся, під гримом це було майже непомітно.

— Мені це подобається.

Зустріч Ваймза з Патрицієм закінчилася, так, як і всі подібні зустрічі, тобто у гостя залишилося дивне неспокійне відчуття, що він щойно був за крок від загибелі.

Ваймз вирушив побачити свою наречену. Він знав, де її знайти.

На великих воротах подвір’я на Морфійській вулиці він побачив знак: «Дркони є тут».

На мідній дошці біля воріт значилося таке: «Анк-Морпоркський Сонцесяйний притулок для хворих драконів».

До стіни було ретельно прибито маленького, порожнього і жалюгідного дракона, зробленого з пап’є-маше, який тримав коробку для збору пожертвувань із написом: «Не дай моєму полум’ю згаснути».

Саме тут леді Сибіл Ремкін проводила більшу частину свого часу.

Вона була, як розповідали Ваймзу, найбагатшою жінкою в Анк-Морпорку. Насправді статки її були більшими, ніж статки всіх інших жінок в Анк-Морпорку, якщо їх скласти докупи.

Люд говорив, що це буде дивне весілля. До людей, які перебували вище за соціальним статусом, Ваймз ставився з огидою. Через жінок у нього боліла голова, через чоловіків — свербіли кулаки. А Сибіл Ремкін була єдиним нащадком однієї з найдавніших сімей в Анку. Але вони опинилися разом, як дві гілочки у круговерті, і підкорилися неминучому…

Коли він був ще маленьким хлопчиком, Сем Ваймз думав, що багатії їли зі золотих тарілок і жили в мармурових будинках.

Але потім він дізнався щось нове: найбагатші багатії могли дозволити собі бути бідними. Сибіл Ремкін жила саме в такій бідності — доступній лише найбагатшим. Жінки, які були просто заможними, накопичували і купували сукні з шовку, прикрашеного мереживом і перлами, але леді Ремкін була настільки багатою, що могла дозволити собі ходити в гумових чоботях і твідовій спідниці. Вона була настільки багатою, що могла дозволити собі жити на печиві й бутербродах зі сиром. Вона була настільки багатою, що жила в трьох кімнатах в особняку на тридцять чотири кімнати; решта були повні дуже дорогих і дуже старих меблів, покритих шарами пилу.

Причиною того, що багаті були настільки багатими, Ваймз вважав уміння витрачати менше грошей.

Візьміть, наприклад, чоботи. Він заробляв тридцять вісім доларів на місяць плюс надбавки. Справді якісна пара шкіряних чобіт коштувала п’ятдесят доларів. Але доступна пара чобіт, які можна було проносити сезон або два, а потім, коли картон зіпсується, вони почнуть текти так, що ноги вже ніколи не будуть сухими, коштували близько десяти доларів. Саме такі чоботи завжди купував Ваймз і носив доти, доки підошви не стиралися настільки, що найтуманнішої ночі він міг би сказати, де саме перебуває, просто ступивши на бруківку.

Але справа в тому, що хороші чоботи можна було носити роками. Той, хто мав п’ятдесят доларів, мав пару чобіт, які тримали ноги сухими всі десять років, а бідняки могли дозволити собі лише дешеві чоботи і завжди мокрі ноги, при цьому витративши на це в загальному результаті цілих сто доларів.