Панна квітів

— А я — Бігунець, який так швидко бігає, що й не видно його. А п'ятки мої лискотять, наче золоті спалахи. Давай з тобою дружити, Рітозіє!

— На дружбу відповідь може бути одна — дружба! — сказала Рітозія, — Чи не ти це вибирався сьогодні в гостину до Сонця?

— Я, — відповів Бігунець, — Але ще не знаю, як це зробити. Вмію бігати по землі, зрештою, й по верхівках дерев поскачу. Можу розігнатися так сильно, що відриваюся від землі і лечу якийсь час. Але мені не вдавалося доскочити й до найнижчої хмари..

— Але все-таки збирався дістатися до Сонця?

— Я його хотів просити спуститися нижче, — сказав ніяково Бігунець.

— Дивний-дивний ти, чоловічку, — сказала Рітозія, — Годі просити про те Сонце, бо тоді величезна спека впаде на землю. Ти ж знаєш, що, коли Сонце віддаляється від землі, тоді холодно стає, а коли наближається — тепло й гаряче.

— Що ж мені робити, Золота Птахо?

— Сонце почуло твоє бажання. А що виникло воно через бажання зробити добро іншому, то воно й вислало мене.

І Золота Птаха спустилася на землю.

— Заплющ очі, — сказала Рітозія, — Ти готовий?

Бігунець заплющився.

— Готовий, — тихо прошепотів він.

І тої ж миті відчув, як його піднесло в повітря. Як швидко-швидко помчався він. Набагато швидше, ніж бігав. Так швидко, що вітер різав його, як ножем, і боліло йому від того все тіло, але закусив губенята і мовчав. Тоді вдарило його крижаною хвилею. Він уже майже зовсім замерз, став крижаною бурулькою, і вже хотів крикнути розпачливо. Але ні! Стулив міцніше вуста і стис зуби. Затим йому стало гаряче, і піт покотився по чолі. Відчув, що починає шалено-шалено крутитися, аж у голові йому запаморочилося.

— Можеш розплющитися, — сказала Рітозія.

Бігунець розплющився й вигукнув вражено. Був він на засипаній золотими квітами галявині, посеред якої стояв дивний палац. Замість даху в нього було густе волосся. З комина посередині витікала ясно-синя вода, спадаючи з одного й другого боку, наче коси. Сама хата була наче ніжна дівоча голова. Вікна її як очі, одне проздовжнє вікно-ніша як ніс, а низькі двері наче рот. Той палац висів у повітрі. Сходи були подібні на шию, що вела до дверей, а стежки, які спускалися донизу, виглядали, наче рукава.

Бігунець глянув униз. Глибоко-глибоко під ногами побачив він біле поле з бурунами посередині. Вряди-годи те поле розривалося, і в синій далечині уздрів він землю і крихітні будиночки на ній. Дороги були як тоненькі ниточки, а річки як нитки сині. Моря — як сині очі, а ліси — як волосся. І здалося йому, що земля теж як велика голова, що вона живе й думає і що вона добра, ніжна й лагідна.

— Як я зміг так високо піднятися? — спитав здивовано Бігунець.

Тоді побіч нього засміялася Рітозія.

— Твоє бажання привело тебе сюди, — сказала вона, — Хоч ти й маленький, але бігаєш таки гарно. От ти й побіг. Так швидко, що зміг дістатись аж сюди.

— А ти? — спитав Бігунець.

— А я летіла за тобою, — сказала Рітозія, — і стежила, щоб ти не зірвався.

— А що це за чудний будинок?

— Це Сонцевий будинок, — сказала Птаха.

— Сонцевий будинок? А де ж воно саме?

— На небі, — сказала Рітозія, — Прийде вечір — і ви побачитесь.

Птаха змахнула величезними золотими крильми і полинула у темно-синє небо, а Бігунець сів на долішню приступку сходів і терпляче став чекати.

І так довго він чекав, сидячи, що мимоволі очі його почали злипатися, окрім того, він був утомлений з дороги і таки задрімав. Цього разу йому нічого не снилося, тільки плили перед очима різнокольорові смуги, крутилися й вигиналися. А коли Бігунець розплющив очі, то побачив, що йде по голубій дорозі осяйна Золота Жінка. Вона так світилася й палахкотіла, що Бігунець був змушений примружитися і прикласти руку до лоба, як козирок, щоб можна було дивитися. Відтак схопився на ноги і зірвав з голови шапку-бирку.

— Добрий день! — сказав він дзвінко, — Добрий день вам, ясна матінко Сонце!

— Сідай, сідай, хлопчику, — лагідно сказала Золота Жінка, — Що привело тебе в такий далекий світ?

— Прийшов до вас, — сказав Бігунець, — бо дві речі мене турбують.

— Скажи їх мені, — дозволила Золота Жінка і сіла біля Бігунця на сходи.

— Перша річ, як врятувати Берізку, — сказав Бігунець, — Бо вона зовсім не дерево, а тільки берізкою стала.

— Вона стала деревом від страху перед Котилом, — сказала Золота Жінка, — Хотів, щоб вона йому дружиною була. От вона й стоїть берізкою, поки не знайдеться їй визволитель.

— А чи не можу я стати її визволителем? — спитав Бігунець.

— Можеш! Та ти вже ним і став, — сказала Золота Жінка.

— Що ж я повинен зробити ще?

— Взяти води, що нею я вмиваюся, — сказала Золота Жінка, — й обкропити її. А що друге тебе турбує, хлопчику?

— Хто такий Котило і чому він є? — спитав Бігунець.

— Це — лиха Зірка, яка втекла від мого гніву і сховалася на Землі…

— Хіба в тебе немає сили її покарати?

— Немає, — зітхнула Золота Жінка, — Бо коли б я спустилася на Землю, то все там би згоріло. Мушу ходити біля Землі віддалік.

— Але ж я сиджу коло тебе! — сказав Бігунець.

— Тут, у небі, біля цього палацу, я можу пригашувати свій вогонь, — сказала Золота Жінка.