Панна квітів

— Ти така славна, добра і розумна, Зеленоочко. Таки не старий Крінос, а ти хочеш щастя бідним людям, і немає мудрішої за тебе, кращої і славнішої!..

— Це ти, Димку? — засміялася дівчинка, — Хвали-не-перехвали-більше!

— Я хочу тобі служити, — сказав Димко, — Я можу навіть притягти тобі Кріносову люльку і топтатиму для тебе жар…

— Ні, Димку, — похитала заперечливо головою Зеленоочка, — Хіба ти забув мою науку?

— Твою науку? — спитав здивовано Димко, — А яка була та твоя наука?

— Коли добрий чоловік — то він добрий. І не треба його хвалити…

Димко стояв перед цією і справді непоказною, мокрою та змореною дівчинкою і здивовано кліпав прозорими очима.

— Але коли я не буду когось хвалити, то ким же я буду?

— Димом, — сказала Зеленоочка, — Тим, ким ти і є.

І ще здивованіше закліпав прозорими очима Димко і розтулив рота, бо дуже хотів зрозуміти, що ж хотіла сказати тими словами Зеленоочка, але ніяк не міг розчовпати. Через це стояв і стояв, а може, стоїть він там і досі, бо Зеленоочка більше не розмовляла з ним, а пішла на ту галявину, де й досі звисали з гілки Вунько й Мунько.

— Ти щось бачиш, Муньку? — спитав перший мурах.

— Ні, а ти?

— А я бачу. Здається, та сама дівчинка йде.

— То давай зліземо хутчіше.

І вони почали злазити. І доки злізали, прийшла на галявину Зеленоочка. І зашуміли над її головою сосни і заспівали пташки, а небо між гіллям стало таке синє, що миттю забула дівчинка про все, що тут відбувалося, а зірвала кілька травин і почала латати свою мокру суконьку. Вільну травинку вона затисла в зубах і, смакуючи солодкий сік, задивилася на те, як клопочуться в мурашнику мурашки. В цей час і підійшли до неї Вунько й Мунько.

— То як ти гадаєш, Муньку, — сказав перший мурах, — вона таки фея?

— Думаю, що ні, — сказав другий мурах, — І знаєш, Вуньку, чому?

— Скажеш, — мовив Вунько.

— Тому що надто убога на ній сукенка. Бачиш, травою зашита…

— А коли таки Муньку, — мовив Вунько, — то, може, її і вкусити можна?

— Давай спробуємо, — відповів Мунько, — Сьогодні нам зовсім нічим хвалитися…

Зеленоочка наставила їм пальця, і вони вкусили його, гадаючи, що завдали смертельного болю. Але Зеленоочка тільки розсміялася, бо їй стало лоскітно, і два задоволені мурашині герої полізли в мурашник, щоб знову розказати про свої великі подвиги.

ДІВЧИНКА, КОТРА ШУКАЛА МАМУ

Розділ 1

Жила на світі дівчинка. Така собі — ні мала й ні велика, здається, була вона трохи схожа й на ту, що якось Панною квітів стала. Мала сім років, а може, й менше. І не було в неї мами. В той час, як інші діти матір не тільки мали, а й могли щохвилини до неї прибігти, щось розказати, на щось поскаржитися, прилащитися чи помазатися. Це дуже смутило дівчинку, адже і їй часто хотілося прилащитися до когось. Натомість жила вона біля чужої жінки, яка тримала її з доброї ласки. Була вона, та жінка, така собі: ні добра й ні лиха, малу доглядала, часом трохи й любила, а все не так, як рідна мати.

Сталося так, що чужа жінка, біля якої дівчинка знайшла притулок, насварила її і вдарила. І то ні за що, тільки за те, що мала розлила відро води, побила всього одну та й то дуже стару чашку і висипала на підлогу цукор саме в той момент, коли хотіла таємно набрати з нього собі ложечку. Отже, її вдарено — стало їй невесело, стало їй боляче й образливо, і народилися в її очах такі сльози, яких раніше й не відала. Величезні, тремкі й пекучі.

Йшла дівчинка по стежці із отими слізьми на очах і дивилася крізь них на світ. І світ отой був оперезаний райдужними колами, барвистими смугами, в яких найбільше мигало червоного, а в тому трепеті, серед тих барв уздріла вона раптом перед собою на тій-таки стежці високу й гарну жінку. Та жінка йшла просто до неї і всміхалася так лагідно й гарно, що дівчинка аж зупинилася схвильовано й закричала:

— Мамо! Мамо!

І від того, що вона зупинилася так знагла, чи від того, що скрикнула так раптово, зірвалися їй із очей ті великі чарівні сльозини. І знову світ став як світ, і не грали в ньому райдужні кола, і зникли барви, а стежка із срібної стала звичайною, земляною. А що вчора пройшов дощ, то лежало на ній аж чотири калюжі, і до однієї з них підлетів горобець (також не казковий) та й пив собі воду, закидаючи голову, водночас навдокіл озираючись. І, звісна річ, не стало на стежці ніякої високої й гарної жінки, бо й не було її, а коли так, ніхто й не усміхався до заплаканої дівчинки — ще жалкіше й болючіше зробилось у неї на серці. Не витримала такого жалю маленька, струснула волоссячком і сказала сама до себе:

— Хай там що, не повернуся я до жінки, яка мене ображає і б'є. Не бажаю, щоб мене ображали і били!