А це подумала вона тому, що здалося їй: не може бути, щоб у цьому величезному й широкому світі та й не зустрілася їй справжня мама. А ще їй здалося: не може такого бути, щоб її справжня мама та й не ходила десь по срібних стежках. А може, вона, ота неіснуюча мама, також дівчинку шукає, очі собі проплакала? А що, коли я, вирішила тоді маленька, рушу їй назустріч, а що, коли я й собі почну її розшукувати, чи не знайдемося ми швидше? Отаке подумала собі дівчинка, і їй від того аж сонце ясніше засвітило.
Оскільки ж стелилася перед нею порожня стежка (таж-бо й горобець, який пив воду, давно вже полетів), то й не спинялася вона, а рушила, недовго думаючи, у величезний і широкий світ. Покинула без жалю чужу жінку, що її образила й набила, і чужий дім, що його досі вважала за свій. Тільки й раз туди озирнулася — стояла там на ґанку чужа жінка, ота погана жінка, що так несправедливо й грубо з нею повелася, і дім отой чужий захитався в її визорі й почав розпливатися, ніби відбитий у воді. Почала хитатися й розпливатися жінка на ґанкові — розмилися вони, дім і людина, в її очах, на віки вічні, не було вже до них дівчинці повороту. А раз так, то більше вона й не озиралася.
Йшла собі та йшла, а стежці кінця й краю не було, така вона була звивиста й довга. Розвертала дівчинка голівку в один і в другий бік, придивлялася пильно: а може, десь на цій стежці зустріне високу й гарну, що її побачила сьогодні крізь ясні кришталики власних сліз. А може, та висока й гарна почула її болісний погук і вже рушила їй назустріч?
Отак дівчинка йшла не день і не два, спала собі під кущем, вкривалася лопуховим листком, а не плащем, а під голову мостила кулачка, була-бо бідненька така. І їла не без утіхи глодові яблучка та горіхи, а ще яблучка-кислиці, а ще й грушки-гнилиці. Були у неї в цій мандрівці й товариші — удень сонце, а увечері місяць. А ще мала вона клуночка, прив'язаного до палиці, і в тому клуночку спала загорнута лялька без руки й без одного ока, тиха й ласкава лялька, з якою, коли ставало дівчинці аж надто печально, вона й побалакати могла.
Вже зовсім вона утомилася і зовсім змарніла. Та й зовсім утомилася її лялька в клуночку, що був прив'язаний до палиці, коли ж побачила хату під солом'яною стріхою, а біля неї — вишневий садок. На ґанок вийшла одягнена в темне жінка, і малій аж подих перехопило: чи не та це, котру шукає? Тому побігла чимдуж до хати, а жінка аж дашка до очей приклала, так виглядала її, маленьку.
Але мала не добігла до порогу — щось її зупинило. Стала й дивилася, бо, може, трошки й засумнівалася: чи схожа ота жінка на високу й гарну, що їй привиділася була на стежці, чи, може, й це одна із чужих чужениць?
— Чого на мене так дивишся, дівчинко? — лагідно спитала жінка.
— Хе! — сказала мала й закусила губку.
— Заблудилася ти, чи що?
— Ні, я не заблудилася, — сказала мала, — Я жила в чужих людей, і ті люди мене образили. Скажіть, тьотю, це правда, що в кожної людини повинна бути мама?
— Ходи, присядь на ґанкові, відпочинь, — так само лагідно сказала жінка. І здивувалася маленька, дивлячись на неї. Сумне-сумне обличчя та мала.
— В кожної людини повинна бути мама, — сказала жінка, — А ти що, не знаєш цього?
— Не знаю, — відповіла дівчинка, — А може, трошки й знаю. Якось я плакала і крізь сльози побачила срібну стежку. Скажіть, бувають срібні стежки?
— Ну, коли дивишся крізь сльози, то бувають, — відповіла жінка.
— Так от, побачила я срібну стежку. А на ній — отаку високу й гарну жінку, трохи й на вас схожу. Отож я й подумала: а може, це і є моя мама?
— Де ж вона ділася?
— Не знаю, — сказала дівчинка, — Просто я подумала: а може, це і є моя мама? То не ви були?
— Ні, не я, — мовила сумно усміхаючись, жінка, — Це тобі привиділося.
— А що таке привиділося? — спитала мала.
— Коли бачиш щось, а його нема.
— Як це так нема? — обурилася дівчинка, — Свою маму я завжди впізнаю.
— То ж яка вона, твоя мама? — спитала жінка.
— Гарна! — гаряче відповіла маленька, — Краща, розумніша й лагідніша за всіх.
— Правильно тобі здається, — сказала жінка, й її обличчя стало ще смутніше. Подивилася на стежку, якою прийшла до них дівчинка, і начебто задумалася, — О, я, здається, починаю, тебе розуміти…
— Знаєте, де моя мама? — спитала дівчинка.
— Може, й знаю, бо від мене всі такі речі відходять, — відказала жінка, — Он подивися, — показала вона на небо, — Бачиш, Хмара сяє? То і є палац, куди відходять такі, як твоя мама.
— Як так — відходять? — спитала дівчинка.
— Хтозна-як, — сумно сказала жінка, — Часом спускається з неба дивна світляна драбина — це тоді, коли сонце з-за Хмари визирає. То, може, по тій драбині такі, як твоя мама, і йдуть.
— А можна й мені туди дістатися? — спитала дівчинка.
— Колись дістанешся, — смутно відказала жінка, — Але через багато-багато років. За життя туди не доступишся.
— А чому ви сказали, що від вас такі речі відходять? — спитала мала, — Які речі, чому відходять і чому від вас?
— Ну, про це ти пізніше дізнаєшся, — смутно усміхнулася жінка.
— Що ж мені робити? — спитала розпачливо маленька.