Панна квітів

Але раптом скинула рукою жінка, ніби хотіла затримати дівчинку, і на той рух самі собою розчинилися широко двері і викотилися з них Горе і Біда. Горе було високе й тонке і на худих ногах, а Біда широка, кругла, начебто бочка. Як побачили те дівчинка з лялькою Галею, кинулися вони тікати, а за ними помчалося довге Горе і котилася, гримлячи, кругла і груба Біда. Щось вони кричали, щось горлали, ячали, репетували, чимось рипіли, скавчали, свистіли, але дівчинка мчала і мчала, аж духу їй не ставало. Дорогу їй перерізав яр, і вона покотилася вниз, притискаючи до грудей ляльку. А в яру була глиняна печерка. Вискочила туди дівчинка, скулилася і зробилася маленька і дрібненька, а серденько їй у грудях колотилося і підстрибувало. Горе ж перескочило через яр і помчало далі, а Біда високо злетіла в повітря і так само промчала мимо. І кричали, й вищали, і свистіли, і подаленіли — були-бо нерозумні і в думку не клали, що хтось від них може в печерці сховатися.

А коли все стихло, коли знову заспівали пташки, а на дні яру задзвенів струмок, коли перестало битися і вириватися з грудей серденько маленької, зітхнула вона й вилізла з яру. Тихо було і ясно, світило сонце і палало навдокіл осіннє листя.

— От ми й утекли, Галю, чи не так? — спитала дівчинка.

— Утекли, — сказала лялька, — Але не радій дочасно.

— Чому ж не радіти?

— Боюся, що ця королева мстива й так просто тебе не покине.

— А я її вже й не боюся, — сказала згорда дівчинка.

— Ой, як добре, що ти її не боїшся, — сказала лялька.

— То що, знову в дорогу рушимо?

— Еге ж, рушимо, — сказало лялька.

— Куди ж підемо?

— Туди, куди тобі треба, — мовила лялька.

— Треба мені маму знайти.

— Еге ж, підемо шукати тобі маму, — відповіла лялька.

Отак і пішли вони по тій самій довгій і срібній стежці, яка не мала кінця. Роззиралася маленька пильно, одне — боялася, щоб не передибали її десь Горе та Біда, а друге — виглядала, чи не стріне оту високу й гарну, дивлячись на яку, схвильовано колотиться серце, і яка ніколи за нею ніякого Горя й Біди не посилатиме.

Розділ З

Так дійшла дівчинка до ще однієї хати, яка також стояла під солом'яною стріхою, а на порозі її також сиділа жінка, трохи схожа на ту високу й гарну. Як побачила маленька, кинулась бігти, а біля ґанку спинилася й задивилася — знову чужі риси уздріла в тій, яка сиділа на східцях.

— Чого ти так дивишся на мене, дівчинко? — спитала жінка.

— Маму шукаю, — відповіла маленька і закусила губу.

— Чи ж я схожа на твою маму, що так кинулася?

— Схожі, — схилила голову дівчинка, — А трохи й несхожі.

— Ходи сядь біля мене.

Дівчинка сіла на ґанок, вимитий, гарний, і ніяка павутина тут з перила не висіла.

— В мене теж колись була дівчинка, — мовила жінка, — Жила біля мене така гарна і славна доня, як оце ти, а потім пішла, не бачила її більше. Кажуть люди, на Хмару пішла.

— І ви знаєте про ту Хмару? — здригнулася дівчинка.

— Про неї всі люди знають, — відказала жінка.

— А я й справді схожа на вашу дівчинку?

— Схожа, — сказала жінка, — А трохи й не схожа…

— То знаєте що, — мовила дівчинка, — Ми, здається, одного шукаємо: я маму, а ви доню.

— Звідкіля ж ти прийшла? — спитала жінка.

— Жила я в чужих людей, — відповіла дівчинка, — І побили вони мене за розлиту воду, розбиту чашку й розсипаний цукор. Потім жила я в королеви Печалі, вона мене не сварила й не била, але не витримала я того життя. Смутно там і темно, а моя мама не смутна і не темна.

— І ти прийшла до мене? — лагідно спитала жінка.

— Еге ж, прийшла. Бо сказала мені королева Печалі: свою маму я в інших людях можу пошукати, бо хто може дістатися на ту Хмару?

І показала вона пучкою вгору, де сяяла чудова біла пречиста Хмара. І подивилися вони туди, аж засліпилися обоє, така срібна була, лискуча і недосяжна.

— Ну що ж, — сказала жінка, — Може, й правду тобі сказала королева Печалі. Зайди в мій дім, я тебе вмию й причепурю, бо хіба можна носити таку одежу, як на тобі?

Взяла дівчинку за руку, і та мимохідь зирнула на її пальці — здалося їй, що вони вкриті ледь помітною позолотою. Встали вони і пішли в дім. І все в тому домі блищало й сяяло, світла там було багато, а в кутках — жодної павутини. Величезні вікна були прикрашені мармуровими лутками, чисті шибки висвічували ясним небом, а стіл посеред кімнати сяяв, ніби золотий. І так добре й радісно стало дівчинці у цій веселій хаті, що їй по-справжньому захотілося тут залишитися, щоб ця золотава жінка стала її матір'ю і щоб стала цій жінці вона донечкою. Поривно пригорнулася маленька до пишної одежі жінки, але не ніжне і ясне тепло до неї заструмувало, а начебто до металевої статуї вона доторкнулася.

— У мене ти не бідуватимеш і не сумуватимеш, — сказала жінка, — Я ж бо найбагатша з усіх багатих.

— Хто ж ви така? — задерла голову дівчинка.

— Хіба не пізнала? — засміялася господиня, — Я — королева Багатства, і єдине, чого тобі в мене доведеться навчитися, — добре і безпомильно лічити.

— Я вмію лічити, — сказала мала, — Минулого року я до ста лічила, а тепер — до тисячі!

— Чудово! — зирнула на неї королева Багатства, — Навчу тебе лічити до мільйона, мільярда і трильйона.