Читаем Панна квітів полностью

Коли ж минув другий тиждень, ударилася раптом у вікно, біля якого сиділа маленька, барвиста синичка, застукала в шибку крильми. Зирнула дівчинка надвір — і вразилася: здавалося їй, що нема більше світла, як у цій кімнаті, а за вікном так палало голубе небо і так палахкотіло сонце, що їй аж сутінки в очах постали. А ще побачила дівчинка у вікно величезну купчасту Хмару, яка палала яскравіше всього золота і срібла в королевиних скринях. У дворі росли дерева, майже досягаючи тієї хмари, й були вони покриті густим цвітом. Від того здалося дівчинці, ніби спустила на дерева цвіт сама Хмара, і все буяло, грало, мінилося й тріпотіло.

І здалося дівчинці, що в її серце вплив чи увійшов голубий повітряний хлопчик, приклав до вуст тоненьку, як сірник, дудочку і засюрчав у неї. Така чиста й гарна була його пісня, що захотілося дівчинці скочити на рівні й затанцювати, задзвонити сміхом, але зирнула на замислене, зосереджене й серйозне обличчя королеви Багатства й побачила, що з її посинених вуст почали виповзати, як чорні жуки, цифри. Так, були вони, ті жуки-цифри, чорні, як ніч, і повзали вони по столу, по руках королеви, по підлозі, по стінах і по стелі. Зирнула тоді дівчинка в один куток, другий, третій і четвертий і раптом побачила, що по тих кутках сиділи, поклавши голови на підставлені долоні, одна, друга, третя й четверта Нудьга. І були в тих Нудьг олов'яні очі, і шия в них на в'язах не трималася, а тіло було таке прозоре, що всі кісточки просвічувалися. Вряди-годи позіхали ті Нудьги, розводячи щелепи, і від того в хаті починало пахнути пусткою і цвіллю.

— Чому не працюєш, дочко? — спитала королева.

— Я подивилась у вікно, — сказала дівчинка, — А що, ми так і не виходитимемо надвір?

— Навіщо нам той двір? — сказала королева, продовжуючи лічити, — Всі барви, які є там, знайдеш у цих скринях, а світла в них навіть більше, як у сонці.

— Але є трава, і небо, і світ, — прошепотіла дівчинка.

— Все те з'єдналось у металі і в коштовному камінні. Трава — у смарагді, сонце — у золоті, хмари — у сріблі, а небо — в аметисті. Світ же — це щось непевне й химерне: маючи те, що ми маємо, непотрібний він нам.

— Але ж усі діти, — сказала трохи з відчаєм дівчинка, — повинні не тільки сидіти, але й бігати. І то на свіжому повітрі.

Подивилася на неї пильно королева й задумалася.

— Я теж про це десь чула, — сказала вона непевно, — Хтось мені про це колись уже казав… Не знаю, як бути…

— Але це й справді так! — гаряче сказала дівчинка, — Навіть королева Печалі відпускала мене побігати й побавитися на свіжому повітрі.

— Тому ти від неї і втекла, — сказала королева Багатства.

— Але ж я не збираюся від вас тікати, — сказала дівчинка.

— Ну гаразд, — мовила королева, — Була б ти дуже дурненька, коли б утекла від такого багатства, яке маю. Йди надвір і погуляй. За два тижні пізнаєш мою справжню радість, ніяка гульня її тобі не замінить. Одягнемо найбільші світові прикраси. Хочеш?

— Ой, тьотю-мамо! — плеснула в долоньки дівчинка, — Тоді я стану така ж доросла й гарна, як Ви!

— Еге ж. Тоді тебе не вабитиме до гульні. Іди, іди!

І вона знову вдарила кісточками рахівниці, і знову поповзли їй із рота чорні жуки цифер, і ще сильніше порозводили щелепи, позіхаючи, чотири Нудьги. Дівчинка ж хутенько прослизнула в двері, щоб не передумала королева, адже там, під деревом, її давно зачекалася лялька Галя, адже там, за дверима, — трава, сонце і світ. Вона скинула на порозі золоті туфельки і, розкинувши руки, помчалась у світ дерев, сонячного проміння й синяви, що спадала з неба голубими хвилями.

Потім вона впала у свіжу траву, поклала перед собою ляльку Галю, обіперши її об стовбур квітучого дерева, змружила серйозно брівки й спитала:

— То що, Галю, здається, ми в непогане місце потрапили?

— Не знаю, — сказала лялька, — Я живу під деревом. Мочить мене дощ і з'їдає роса.

— Я попрошу господиню, щоб забрала тебе до хати, — сказала дівчинка, — Вона гарна і добра, чи не так?

— Золота, — сказала лялька.

— Вона не сварить мене і не б'є, — мовила дівчинка.

— Еге ж, бо вона золота, — сказала лялька.

— Я оце навіть подумала: вона дуже й дуже схожа на мою маму.

— Не знаю, — відповіла лялька, — З двору мені не видно.

— Ну, не сердься, — сказала дівчинка, — Хіба можна сердитися на таку гарну й золоту!

— Золоту, — зітхнула лялька, — А золотим одноокі й однорукі не потрібні.

— Одне лише недобре, — шепнула дівчинка, — Мені за тим рахуванням нудно.

— Еге ж, — сказала лялька, — А мені хіба не нудно тут?

— Але я стараюся, я дуже стараюся. Хочу, щоб вона мене полюбила.

— Старайся, — сказала лялька.

— Втомилася я блукати по світі, — зітхнула дівчинка.

— А я стомилася валятися тут, під деревом.

— Ех ти ж хитра! — вигукнула дівчинка, — Все про себе, все про себе. А про мене ти подумала?

— А про мене ти подумала? — спитала лялька.

— Така ж ти вредна, Галю! — спалахнула дівчинка, — Вредна й нерозумна.

— Нерозумна, бо вредна, — зітхнула лялька.

— То й сиди собі під цим деревом, — згорда сказала дівчинка, — Нащо ти мені, багатій, така обдерта потрібна!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дочь колдуна
Дочь колдуна

Книги Веры Крыжановской-Рочестер – то волшебное окно, через которое мы можем заглянуть в невидимый для нас мир Тайны, существующий рядом с нами.Этот завораживающий мистический роман – о роковой любви и ревности, об извечном противостоянии Света и Тьмы, о борьбе божественных и дьявольских сил в человеческих душах.Таинственный готический замок на проклятом острове, древнее проклятие, нависшее над поколениями его владельцев, и две женщины, что сошлись в неравном поединке за сердце любимого мужчины. Одна – простая любящая девушка, а другая – дочь колдуна, наделенная сверхъестественной властью и могущая управлять волей людей. Кто из них одержит верх? Что сильнее – бескорыстная любовь или темная страсть, беззаветная преданность или безумная жажда обладания?

Вера Ивановна Крыжановская , Вера Ивановна Крыжановская-Рочестер , Свен Грундтвиг , Сергей Сергеевич Охотников

Фантастика / Фантастика для детей / Ужасы / Ужасы и мистика / Сказки народов мира
Кабинет фей
Кабинет фей

Издание включает полное собрание сказок Мари-Катрин д'Онуа (1651–1705) — одной из самых знаменитых сказочниц «галантного века», современному русскому читателю на удивление мало известной. Между тем ее имя и значение для французской литературной сказки вполне сопоставимы со значением ее великого современника и общепризнанного «отца» этого жанра Шарля Перро — уж его-то имя известно всем. Подчас мотивы и сюжеты двух сказочников пересекаются, дополняя друг друга. При этом именно Мари-Катрин д'Онуа принадлежит термин «сказки фей», который, с момента выхода в свет одноименного сборника ее сказок, стал активно употребляться по всей Европе для обозначения данного жанра.Сказки д'Онуа красочны и увлекательны. В них силен фольклорный фон, но при этом они изобилуют литературными аллюзиями. Во многих из этих текстов важен элемент пародии и иронии. Сказки у мадам д'Онуа длиннее, чем у Шарля Перро, композиция их сложнее, некоторые из них сродни роману. При этом, подобно сказкам Перро и других современников, они снабжены стихотворными моралями.Издание, снабженное подробными комментариями, биографическими и библиографическим данными, богато иллюстрировано как редчайшими иллюстрациями из прижизненного и позднейших изданий сказок мадам д'Онуа, так и изобразительными материалами, предельно широко воссоздающими ее эпоху.

Мари Катрин Д'Онуа

Сказки народов мира