Панна квітів

— Мамо, мамо, — сказала вона з розпачем, — Чи довго ще шукати мені тебе в цьому світі? Чому не можу знайти тебе в інших жінках? Чому, чому я тільки трошки тебе в них знаходжу і чому, чому те «трошки» не росте в них, а зникає?

І вона заплакала гірко, і сльози її змили два прозорі кришталики, які так дивовижно оббарвлювали світ, а висока й гарна жінка розмилася тими сльозами і знову перетворилася в тінь. І тільки усмішка ще жила на її вустах, але й та скоро розчинилася, і дівчинка впала на траву, бо вже вся сила з неї витекла, бо вже не могла вона ані смутитися, ані плакати.

Розділ 4

Вона отямилася від того, що почула: біля неї хтось ходить і сміється. Розплющила око й побачила, що й справді ходить біля неї лялька Галя й невідь-чому їй страшенно весело. Так весело, що аж образою закипіла маленька.

— Чого смієшся, Галю? — сказала вона крізь сльози, — Могла б мене й пожаліти.

— А я й жалію, — відповіла лялька Галя, — Але смішно мені, і то від того, що не розумніша ти від мене.

— Чому це я не розумніша? — спитала дівчинка.

— А тому, що й сама не знаєш, чого хочеш, — відказала лялька Галя, — А тому, що всі тебе дурять, через це ти й дурненька.

— То з того сміятися треба? — обурено спитала дівчинка.

— А може, й не треба, — сказала лялька й перестала сміятися, — Я ж також дурненька і не знаю, що треба, а що не треба.

— Що ж мені робити далі, Галю? — спитала мала.

— І цього я не знаю, — сказала лялька Галя, — Дивися, як усе навколо цвіте й росте. Бджоли на квітах танцюють, метелики й навіть мухи. Птахи співають і цвіркуни — може, тобі треба веселитися, а не смутитись?

— Дивне кажеш, — мовила дівчинка, — І легко тобі сміятися й таке казати. А я от блукаю, блукаю і не знаходжу своєї мами. Світ такий широкий і великий, і не знаю я, чи вже її й знайду.

— Знайдеш, — сказала лялька Галя, — Коли кажеш, що світ такий широкий і великий, — знайдеш!

— Але ж я вже стільки обходила…

— Пхе, скільки ти там обходила! Світ же, сама кажеш, широкий і великий.

Маленька втерла пишним, вишитим золотом і сріблом рукавом очі і спробувала усміхнутися.

— То що, спробувати ще раз? — спитала, — Може, ти мені підкажеш, Галю, куди маю йти?

— А чого ж, підкажу, — відповіла Галя, — Я там довго під деревом сиділа й довго думала. А коли сидиш, викинута, і довго думаєш, то щось і придумається. Хочеш, піди туди, — показала вона на схід, — або й туди, — показала на захід, — А хочеш, піди туди чи й туди, — показала на північ і південь, — Світ широкий і великий скрізь є.

Тоді погладила дівчинка свою бідну, безруку й безоку і все-таки дурненьку ляльку Галю по голівці, аж та зраділа і затанцювала раптом, закрутилася, як дзига, а тоді спинилася й ніжкою притупнула.

— Ух, як добре! — сказала вона, — То я від радості засміялася. І знаєш чому? Ми знову разом, і я вже не викинута. Ходімо, чи що?

Дівчинка теж недовго роздумувала. Встала, притулила свою веселу ляльку до грудей і пішла у світ, покинувши цей край. Навіть не озиралася, щоб побачити, чи видно звідсіля хату із солом'яною стріхою, з-під якої вона щойно втекла, і жінку в пишному строї. І чи дивиться та жінка їй услід. Ішла собі і йшла, а в оченятах її горіло по іскорці, бо чимось вона себе втішила, бо щось собі, здається, придумала…

Спершу дівчинка почула веселу, легку і грайливу музику, і це одразу її підбадьорило. Звернула зі стежки на вкочену дорогу, але відразу мусила зійти на узбіччя, бо дорогою котилися карети, з яких визирали веселі люди. Візники на каретах помахували довжелезними батогами, і ті батоги вряди-годи ляскали над запряженими в два чи три ряди білими й чорними кіньми. І гукали ті візники пронизливо, а все те: і рух карет, і ляскання батогів, і покрики візників — улягало в ритм легкої, грайливої музики.

Карети звертали на іншу дорогу — алею, а вздовж неї з одного й другого боків висаджено було по два ряди дерев. І в глибині тієї дороги-алеї побачила дівчинка ще одну хату під солом'яною стріхою, але куди вищу й просторішу за попередні. Побачила вона на ґанку й високу, гарну жінку, аж серце їй ледве не зупинилося. Онде вона, її справжня мама! Але цього разу була дівчинка обережненька, не побігла до неї, а поволеньки пішла, ледве ногами пересуваючи.

Карети ж під'їжджали до ґанку, і з кожної, ніби бджоли з вулика, висипали по-святковому вдягнені чоловіки й жінки. Побіч завзято вигравали музики, і люди, котрі вискакували з карет, зразу ж ладнались у пари і відразу ж входили у танок. Було їх так багато в широкому дворі, тих танцюристів, що й ціла левада була запруджена ними. Танцювали всі й вигецували, а висока й гарна жінка, зустрічаючи кожну пару, щось заохочувальне їм викрикувала. Збоку від танцюристів, біля самої хати, розкладено було довгі, застелені вишитими убрусами столи, на яких красувалося повно наїдків і напоїв, і танцюристи раз-у-раз покидали танок і бігли до тих столів підкріпитися.