Пасербки восьмої заповіді

- Я кажу - можливо. Адже тобі відомо, коли Господь судитиме душі живих і мертвих, відокремлюючи овець від козлищ?

- По-моєму, ти хочеш, Яносику, в такий спосіб відвернути мене від більш земних турбот. Звичайно, відомо. Коли настане Dies irae, День Гніву - Судний день.

- Отже, Судний день іще не настав?

- Знущаєшся, святий отче?! Звичайно ж, ні!

- Але якщо нас ще не судили, - батогом хльоснув голос абата, - якщо Господь ще не виніс нам вироку, то чому нас повинні карати чи винагороджувати?! Хто взяв на себе право судити, карати чи милувати раніше від Господа?! Відкіля взялися рай чи пекло, кара чи віддяка, якщо вироку не винесено?! Скажи, Марто!

Марта розгублено мовчала.

- Ти щось чула про єресь альбігойців, які самі себе називали «катарами», що по-грецькому означає «чисті»? Про хрестові походи в центрі Європи майже чотири століття тому, коли альбігойський Прованс спливав кров’ю, коли полягло Тулузьке графство, а підданий анафемі граф Раймунд VI Тулузський поступився своїм титулом хрестоносцю Симонові де Монфору, - хоч правда, через два роки хоробрий граф Раймунд відбив рідну Тулузу в загарбника, а ще через два роки хрестоносця де Монфора було вбито під час повстання місцевого населення! Що ти знаєш про маленьку фортецю Монсегюр у Піренеях, що полягла останньою?!

Абат Ян перевів подих, якийсь час помовчав, тоді винувато подивився на Марту.

- Вибач, Марто… Ти й не повинна знатися на цих питаннях. Просто єресь катарів уже давно не дає мені, абату Янові Івоничу, злодієві Яносику із Шафляр, спати по ночах. Так, «чисті» спотворили чимало католицьких догматів; так, вони ввели в християнство зороастрійських Ормузда й Аримана, як символи добра і зла; вони вважали, що сповідаючи, ми допомагаємо Господові, а не навпаки, але не в цьому річ. Не гоже мені засуджувати вчинки святого Домініка Гусмана, засновника ордена домініканців, але я б не вдавався, як він, до спалення «чистих» на багаттях. Я взагалі не люблю багать, Марто…

- Ти щось не договорюєш, Яносику, - зронила Марта й пильно подивилася на схвильованого абата. - Я могла б украсти в тебе це «щось», але злодій не повинен красти в злодія, а сестра в брата. Розкажи мені сам.

- Альбігойці вважали, що після смерті людина починає жити знову, що душа її втілюється в іншій живій істоті - у звірові, у людині, пташці - і минулі гріхи вкупі з колишніми заслугами тяжіють над її відродженням у новому житті. І так - до найстрашнішого Суду, людина збирає в собі добро і зло, її діймає свобода вибору, вона шукає, сперечається, погоджується, грішить… Але тоді - якщо Господь дарував таким, як ми, здатність брати чуже добро з душ людських, то чи не готував Він для нас особливу долю?! Не вищу за інших, не над людьми, але іншу, як відрізняються доля воїна та доля лікаря! Адже коли припустити хоч крихту слушності в догматах катарів - то продана дияволу душа потрапляє не на пательню - страховище для бабусь-прочанок, - а починає нове життя під сюзеренітетом Сатани! Чим це не пекло, Марто! Пекло на землі, здатне охопити своїм полум’ям навіть безневинні жертви поруч! Ти вкрала загиблу душу в Сатани… Чи немає в цьому особливого провидіння Божого?!

- Не знаю, Яносику. Не знаю. Знаю тільки, що мені тяжко жити від тієї проклятої ночі. Коли, кажеш, має приїхати Михал?

- Завтра, - відповів абат Ян.

Нитка його вервиці зненацька урвалась, агатові намистини лунко покотилися по підлозі, але він навіть не помітив цього.

- Завтра, Марто. Михал приїде разом зі своєю дружиною - вона при надії, і ми маємо відслужити молитву за щасливі пологи, - але назад Михалова дружина поїде без нього.

Марта кивнула.

2

Пан Михал Райцеж, придворний воєвода графа Висницького, був напрочуд вродливим. Це помічали палкі флорентійки, де пан Михал осягав нелегке мистецтво володіння рапірою під наглядом вимогливого Антоніо Вазарі; це обговорювали між собою досвідчені в любовних справах мешканки Тулузи, де знаменитий майстер шпаги Жан-П’єр Шарант після тривалих перемовин погодився взяти до навчання худорлявого шляхтича з далекого Погалля; краса пана Михала не давала спати пухкеньким саксоночкам Гербурта, коли Райцеж, повертаючись додому, зумів упросити барона фон Бартенштейна дати йому кілька уроків володіння важким драгунським палашем і застряг у баронському замку на три роки; жінки до самозабуття любили пана Михала, але, на жаль, - пан Михал не любив жінок.

Ні, це аж ніяк не означало, що шляхтич Райцеж був схильний до мужолозтва.

Просто пан Михал любив зброю, і ця пристрасть заповнювала його дні настільки, що ночами йому снилися випади та відбиття, внаслідок чого Михал Райцеж шепотів уві сні замість імені коханої:

- Парад ін-кварто й півкола в терцію!.. Парад ін-кварто… Ворушись! Рухайся, я тобі кажу!.. Парад ін-кварто…

Жінок, які зрідка потрапляли до його ліжка, потім довго діймав головний біль, і не раз вони найневідповіднішої миті командували законному чоловікові:

- Парад ін-кварто… Рухайся, я тобі кажу!

Чоловіки не любили пана Михала.

Вони його боялися.