Пасербки восьмої заповіді

Ця італійська дага [12] з гранованим клинком завдовжки півліктя та з великою зубцюватою чашкою зі клямрою уздовж рукояті дісталася Михалу не в Мілані чи Толедо - її подарував воєводі тесть, Беатин батько, старий Казимир Сокаль. Як така зброя потрапила до спочилого в Бозі рубаки, чому він ніколи не носив дагу при собі, а зберігав її вдома у в масивній скрині під усяким прілим ганчір’ям - Райцеж не раз питав себе, прекрасно знаючи, що відповіді не одержить. Рік після весілля відставний воєвода Казимир придивлявся до зятя, гмикав, побачивши його європейський камзол і рейтузи в обтяжку (сам Сокаль носив традиційний кунтуш і шаровари зовсім неймовірної ширини, від чого був схожий на пивне барило, що скотилося з підставки); рік дзенькав з молодим спадкоємцем клинками, не прощаючи ні однієї помилки й жахливо скидаючись при цьому на Шаранта-Шаленого, вчителя шпаги з Тулузи; а на річницю весілля поцілував дочку в чоло, ляснув зятя по плечу, змусивши Михала похитнутися, та й дістав зі скрині ту саму дагу.

- Тобі якраз до руки буде, - кинув воєвода Казимир. - Ех, дурне діло…

І, не сказавши більше жодного слова, пішов до гостей пити гаряче пиво зі сметаною, до якого був вельми охочий.

…Вістря даги, простромивши вовчу шию навиліт, крицевим паростком проросло із зашийка, важка чашка з розмаху вдарила звіра під щелепу, майже підкинувши вже мертвого вовка, і через мить обм’яклий труп валявся поверх загризеного ним же коня, а драгунський палаш Райцежа з брязкотом вирвався на волю.

Удар.

Ще один.

По стегну тече гаряча липка кров - ніколи, не можна, потім…

Удар.

Марта!.. Де Марта?!.. Гарчання в кущах, курява до неба, хрускіт поламаних гілок - молодець Джоше, тримайся, одновухий!..

Удар.

Навідліг, самою силою, без мудрості, без розуму - не на звіра, не на людину, сліпий удар, безнадійний, за такий сам Райцеж недбайливому учневі…

Попав.

Верескливо скиглячи й тягнучи перебиту лапу, поранений звір відбігає вбік, зацьковано озирається… зникає в сосняку…

Де Марта?!

Жодні злодійські здібності не могли зараз стати в пригоді Михалеку Івоничу із Шафляр - красти у тварини, навіть спокійно та доброзичливо до тебе налаштованої, було заняттям майже безглуздим: на відміну від людини, ніколи не знаєш наперед, що береш, та й поки донесеш від звіра до себе, усе чи майже все піде крізь пальці, як вода з пригорщі… А красти у звіра лиховісного, що спливає слиною та люттю, - це все одно, що намагатися висмикнути шматок м’яса з вискаленої пащі.

Цим звір мало відрізнявся від людини, повністю охопленої бойовим божевіллям: це той самий звір: убити можна, обікрасти - зась.

На мить відірвавшись од рятівного в’яза, Михал зробив спробу прорватися до чагарника, де, як йому здалося, сховалася, тікаючи від вовків, сестра; куди там! - чотири сірі тіні обліпили воєводу з усіх боків, руки вмить заніміли від подвоєної швидкості рухів, Михал завертівся дзиґою, порскаючи сталлю навсібіч, і, вибравши момент, знову прилип спиною до дерева.

Вовки кружляли біля смертельно небезпечної людини, але близько не підходили.

Одна вузькоморда вовчиця відбігла оддалік, припала до тіла мертвого гайдука і, рикаючи, взялася хлебтати ще гарячу кров із розірваної жили між шиєю та плечем. Зупинилася, скосувала оком на інших і знову запрацювала язиком.

Молода ще, худа - лопатки горбом…

Спершу Михал не втямив, що сталося. Начебто хрускала гілка, але хрускала занадто голосно, занадто уривчасто, сиза хмарина диму виповзала із заростей карликового ялівцю, і худа вовчиця скрикнула майже по-людському, високо підстрибнула та впала на труп гайдука. Морда звіра була повернута до Райцежа, і в скляніючих очах вовчиці повільно згасало задоволення від смаку свіжої крові.

«Щаслива смерть», - чомусь промайнуло в голові воєводи.

Наступний постріл убив наповал другого вовка, решта заметушилися, заметалися по дорозі і незабаром зникли в лісі.

Михал стомлено опустив палаш і дивився, як з кущів, неголосно перемовляючись, виходять люди. Чоловік десятеро, одягнені добротно і яскраво, як одягаються у свиті якогось магната; вусань, котрий попереду йде, регоче і неквапом засовує за гаптований золотом пояс куріючого пістоля.

Ні.

Не засунув.

Передумав, у руках крутить.

- Вчасно ви, - пробурмотав Райцеж, коли чоловік з пістолем наблизився до нього. - Ще б трохи…

- Авжеж, - весело погодився той і, зачекавши, поки Райцеж сховає палаш у піхви, вдарив воєводу руків’ям пістоля під вухо.

Розділ п’ятий

1