Пасербки восьмої заповіді

Знову ж таки останнього тижня перед смертю дідуся Кшися, котрого в роки його молодості не раз і не двічі обирали бацою - старшим пастухом, чиє слово для решти було головніше за батьківське, Самуїл-турок безвилазно сидів у хаті, напував старого трав’яними напарами й тримав за висохлу руку, забуваючи поїсти та уриваючи клаптики сну, коли старого трохи відпускало. А після похорону вперше вирушив із шафлярськими пастухами в Косцелець, а ті, хто пам’ятав той давній випас, переказували: наче дідусь Кшись устав із труни і каркаючим голосом Самуїла-турка віддавав накази: дійних овець і кіз відправити на Крулеву гору, баранів із козлами та ярок з ягнятами тут залишити, корів - до Озер, волів зігнати в рідкий ліс над річкою…

Так і став з того дня Самуїл-турок Самуїлом-бацою.

А до незмінної люльки додалася в Самуїлових руках вівчарська чупага - мала сокирка на довгому ратищі з мідними кілечками на кінці топорища. Кожен підгальський пастух, який поважає себе, вміє в танку стрибати через свою чупагу, тримаючись руками за лезо та за сокирище, а коли здіймалася вівчарська сокирка не для розваги, а для чоловічої кривавої забави, то частенько доводилось опісля збивати домовини для невдах.

Отут спочатку зизували односельці на Самуїла - що-що, а стрибати козлом новий баца був незугарний. Колись заявився до Шафляр Мардула-розбійник, знамений вівцекрад, про якого подейкували, що для нього людині карк зламати - все одно, що висякатися. З’явився й нумо жарти жартувати: мовляв, у старій череді новий ватажок, вичищений валух шафлярских баранів водить! Слово за словом, стали один перед одним Самуїл з Мардулою-розбійничком на зеленому лузі, заметався шалений Мардула навколо хмурого турка, як грозовий вихор навколо старого стрімчака, хлюпнула мідним дзенькотом Мардулина чупага… танцює Мардула, а в руках у Самуїла-баци вже дві чупаги: і своя, і розбійницька. Що зробив, коли встиг, як стрімчак у вихора блискавку з пальців викрав - не помітили того шафлярці. Схопився Мардула за ніж, рвонув через пояси й завмер на місці, наче забув, що з ножем робити збирався.

- Ти чого мою чупагу тримаєш? - запитує в турка.

Незлобиво запитує, скоріше здивовано.

- А ти мені її подарував, - озивається Самуїл-баца. - Щойно. Як побратимові. Прийми замість моєї та й поклонімося один одному в пояс.

Коли шафлярці пізніше розповідали цю небилицю сусідам, то наприкінці завжди додавали: хочете вірте, хочете ні, тільки тим діло й скінчилося.

Так і жив Самуїл-баца в Шафлярах. На четвертий рік оженився, узяв за себе німу Баганту, яка овдовіла ще до його приходу в село, і жив з без’язикою душа в душу. А дітей не мав. Не хотів чи не міг - але на другу зиму після весілля зник із Шафляр до середини весни, а після повернення привів із собою хлоп’я. Підібрав десь. Баганта прийняла хлопця мов сина рідного, Самуїл-баца ім’я приймакові дав - Яном назвали, а поки маленький був, Яносиком звався. З тієї пори й пішло: раз на три-чотири зими зникав Самуїл із Шафляр, бурлакував десь із півроку і повертався з приймаком. Коли з хлопчиком, а коли з дівчиною. І всі як одне: ледащенькі, чорняві та гостроносенькі. Галченя й галченя, мов рідні туркові діти - а коли мисливець Собек кинув якось зо зла: «Вороняччя!», то назавтра забув ім’я рідної матері.

Справді забув, на тверезу голову. Йому вже хто тільки не казав: «Матінку твою Кристою звати!», а він кивне, півдня проходить, нашіптуючи під ніс: «Криста… Криста, матінко…», а до вечора знову до всіх чіпляється: «Люди добрі, як ви маму мою звете?!»

У самої матері запитувати соромився.

Росли прийомні діти Самуїла-баци та німої Баганти, виростали, виповнився старшому Янові дев’ятнадцятий рочок - і пішов Яні із рідного дому. Пішов, то й пішов, хіба мало чого людині життя в Шафлярах нелюбим здалося! Овва, не так усе просто: слідом за Яном через три роки залишила село й сестра Янова, красуня Тереза. Чимало хлопців сохло по ставній Терезі, тільки не вибрала вона з них жодного, жила собі ні пава ні чава; такою й пішла на свій хліб. От і узвичаїлося відтоді: справить черговий Самуїлів приймак двічі дев’ятий день народження - відкіля тільки знав Самуїл-баца, коли народилися його найди?! - і незабаром прощається з батьківською хатою.

Куди йшли, де осідали - не знав ніхто.

Хіба що, може, крім старого Самуїла. Та цей хіба розповість?! - простіше німу Баганту розговорити…

І якби сказав хто шафлярцям, що шанований усіма Самуїл-баца потайно навчає своїх прийомних дітей злодійському ремеслу, оскільки сам природний злодій, і навіть не такий злодій, яких мало, а такий, яких і зовсім немає на світі, - ох і нам’яли б пастухи базікалу-всезнайку боки!

А даремно.

4

Дорога на Тинець споконвіку вважалася людною. Рипіли вози, запряжені меланхолійними волами, час від часу пролітав, вигукуючи, що поспішає, верхівець, прочани сірими зграйками прямували до тинецького монастиря, що користується славою святого місця; узбіччям місцеві пастухи гнали на продаж овець, які безугаву мекали, а мандрівні ченці грайливо чіплялися до молодиць, які вирушали зранку на торжище.