Пасербки восьмої заповіді

- Ну то й що? - байдуже одзивався веснянкуватий Ясько, родич спаленої. - Туди їй дорога, відьмі старій… Приїжджала, за чуба мене тягала - нехай горить, не шкода!

Чомусь таке схвалення його дій теж не приносило провінціалу задоволення.

- Киш, окаянні, - гримнув на шибеників лисий дід, котрий курив на колоді біля самих воріт. - Їхня святість Богу доповідає, що на землі та як, а ви дурники, репетуєте! Киш, кому сказано!

- Благослови тебе Господь, - Гембицький перехрестив діда хресним знаменням, пристав біля старого, непомітно скривився від їдкого диму. - Ти, сину мій, місцевий уродженець, як я розумію?

- Ні-і, - байдуже кинув «син» і глибоко затягся, ховаючись у сизій хмарі, що так і валувала. - Я, святий отче, під Остервою народився, недалеко, але не тут. А в Шафлярах давненько… Як на першій своїй одружився, так одразу й перебрався. Хата в них добра була, багата, не те що в мене, от і пішов у прийми. Ох і баба ж була, святий отче, першенька моя, ох і баба! Чисто Полуденниця! Раз, пам’ятаю, заблукали ми з нею аж на озера…

- Полуденниця? - лагідно посміхаючись, перепитав домініканець, а ченці на лаві заворушилися, немов зачули здобич. - Хто ж це така, сину мій?

- А Христова дочка, - нітрохи не спантеличився дід. - Та бачу, ти цього не відаєш, отче мій?

- Дочка?! - на мить сторопів Гембицький. - Яка дочка?!

- Молодшенька. Їх у нього багато, Боженька в цім ділі мастак: Веснянки, що по небу на блискавках літають, Зорниці, що росу кожного ранку сіють-висівають, потім Мавки, блудливиці лісові… Але Полуденниці найкращі, це я вам точно кажу, як на сповіді, святий отче!

- А… чим вони займаються, ті Полуденниці? - дідові теревені та його таке дивне розуміння Христової рідні збили єпископа з пуття. - Мабуть, ворожінням та лиходійством?

Останні слова здивували самого Гембицького. Було в них щось патріархальне, замшіле, аж ніяк не гідне князя церкви, який користається заслуженою повагою навіть у Римі, - таке питання личило скоріше тупому холопові, якби той казна-яким побитом начепив чернечу рясу, а проте з боязкою повагою слухає про поганські дурниці своїх предків.

- Де вже їм, сердешним, лиходійством займатися? - здивовано звів брови дід. - Ну ти, святий отче, й скажеш! Дочки Господа нашого, і раптом - лиходійниці! Чого вас тільки навчають у монастирях ваших?! Полуденниці святою справою займаються - розігрітих дівок у косовицю на траву кидають…

- Навіщо?

Дід довго хихикав, дрібненько здригаючись.

- Ох і пустун ти, отче, - нареготавшись, він погрозив єпископові кривим маслакуватим пальцем, - ох і пустун! Навіщо, питаєш? Ох і…

Не договоривши, дід знову зайшовся сміхом, ляскаючи себе по стегнах і трясучи лисою головою.

Трирічне хлоп’я придибало до діда й почало здиратися до нього на коліна.

- Онук? - запитав Гембицький, невдоволений, що взагалі встряв у розмову зі старим поганцем. Він не знав, як виплутатися. - Чи правнук?

- Правнук мій он де, - дід махнув рукою на здоровенного парубка, що слухав якісь розпорядження хазяїна будинку Зновальського. - А онук йому каже, щоб дах лагодити ліз, лобуряка…

Хазяїн Зновальський закінчив розмову з хлопцем, підійшов до діда й забрав од нього карапуза, не забувши поклонитися провінціалу.

- Зоська сказала - переодягти малого треба, - кинув Зновальський і пішов геть, примовляючи до дитини. - Ходімо, дядьку мій рідний, переодягнемося, будемо як люди…

- Отак у нас у Підгаллі, - гмикнув дід і знову запалив свою люльку. - Бачив, святий отче? Онук мій сина мого на руках носить! Дивовижні діла твої, Господи… А про Полуденниць - це ви здорово, святий отче! Навіщо, кажете?.. треба буде кульгавому Марцину розповісти, нехай теж нарегочется…

І потім ще довго кивав та хмикав, дивлячись на провінціала, котрий усе ще тинявся по двору.

Обпечений Мардула відлежувався в материній хаті під доглядом мами - Янтосі. Тіло розбійникові дбайливо змазали горіховим маслом, бабусі-знахарки збіглися й напували його відварами й шепотіли по кутках потрібні слова; валявся Мардула на прохолодних новеньких простирадлах, добровільно запропонованих сусідською дівкою зі свого приданого - дівка вже другий рік була не від того, щоб побачити юного розбійника на цих простирадлах, щоправда, у трохи іншій ролі, ніж зараз.

Михал тинявся навколо, соромився зайти й розпитати про Мардулине здоров’я. Сам воєвода постраждав не дуже: обпік долоні, і вподовж місяця Райцежу було б боляче не палаш - навіть лозину в руки взяти; та в голові й досі танцювали чорти після страшного удару об воду Гронча, коли падав туди, обійнявшись із Мардулою.

Попоходивши туди-сюди, Михал вертався додому, аби через годину-другу прийти знову.