Пасербки восьмої заповіді

Сперечатися з єпископом ніхто не посмів, і всі присутні стали навколішки.

— Ну а тепер чи не час нам іти, отче настоятелю? — зауважив Гембицький, закінчивши молитву та підводячись з колін.

— Дякую, ваша превелебносте, але я обіцяв батькові, що пробуду на його могилі до сходу сонця. А я звик дотримуватися своїх обіцянок, — твердо відповів отець Ян.

— Що ж, — стенув плечима провінціал. — Хай береже вас Господь.

Він повагом осінив хрестом тих, котрі залишалися… Супроводжуваний домініканцями, почав спускатися вниз.

Однак Лентовський із гайдуками не поспішали за його превелебністю. Старий князь стояв, руки в боки, і свердлив ненавидячим поглядом свого єдиного ока Михала, який знесилено обіперся на могильний хрест.

У цьому погляді ясно читалося все, про що думає зараз старий князь. Убивця його сина має померти, незважаючи ні на що, — і ні Бог, ні диявол не зупинять князя. Солтис Ясиця Кулах сказав: «Викликай його на чесний бій…» От і настав час для цього самого «чесного бою», у якому Михалові не вистояти ані хвилини — з обпеченими руками, ледь живому, вкрай вимотаному сутичкою з Сатаною… Але бій буде чесним, один на один, при свідках, і ні солтис Кулах, ні хтось інший не посміє нарікати опісля князеві за цю смерть і чинити йому завади в тутешніх горах. Усе буде чесно. За вбитого Яноша буде відомщено…

Схоже, не тільки Михал прочитав усе це в погляді Лентовського. І без того бліда Марта раптом сполотніла ще більше і, схопивши за лікоть Терезу, яка стояла поруч і нічого не розуміла, гарячково зашептала їй щось у вухо.

Бабські перешіптування не цікавили князя. Лентовський повільно рушив до Михала, не відводячи від нього пекучого погляду. Він не бачив, як жінки на мить обнялися, дивлячись одна на одну неворушкими очима, а потім Марта змією ковзнула в ноги князю, намагаючись поцілувати його долоню.

— Князю, пощади воєводу Райцежа! Змилуйся, не змушуй із тобою рубатися! Сина твого він у чесному бою переміг — усі бачили! Не плямуй же князівських рук невинною кров’ю, а князівської честі — ганьбою!

Лентовський здригнувся, як від удару, хотів був відштовхнути чоботом божевільну бабу, але чомусь передумав, обережно вивільнився й став, замислений, перед Михалом. Щось відбувалося в душі Лентовського — невидиме збоку, проте віддзеркалювалося на обличчі старого князя, — той кліпав єдиним оком так, наче те око йому дуже свербіло.

Хвилину-другу стояв князь перед убивцею сина свого, і поволі згасало розпечене вугілля в його очах, зникали зморшки на чолі…

А потім похилилися плечі грізному князю Лентовському. Зітхнувши, він ступив уперед і важко ляснув воєводу по спині, від чого Михал ледь устояв на ногах, повернувся й пішов геть, так і не сказавши жодного слова. Отетеріли пахолки зграйкою поквапилися за князем, здивовано перезираючись на ходу. Щось казати вони не наважувалися….

— Що це з ним? — здивовано поцікавився Мардула, коли Лентовський та його люди розтанули в досвітньому тумані, що підступив до пагорба. — Я вже намірився його ножем у спину, а він…

— Совість заговорила, — хихикнула, не стримавшись, Тереза.

— У князя Лентовського — совість?! — щиро здивувався Мардула. — Зроду-звіку в нього її не було!

— А тепер — є, - посміхнулася Марта. — Тереза ось у чоловіка свого, купця краківського, потрошку тягала, коли її забагато набиралося; тому й справи в нього йшли добре — адже купцеві од зайвої совісті — тільки збитки. Але сама совість нікуди не ділася, в Терези осідала. От я щойно взяла в сестри дещицю та старому князеві й підкинула! Може, оговтається потім, але вже пізно буде!

Тут Михал, до якого нарешті дійшло, кому і, головне, ЧОМУ він зобов’язаний життям, із реготом кинувся обнімати своїх сестер, волаючи від болю в обпечених долонях, абат Ян із Мардулою теж не втрималися від сміху, і незабаром над цвинтарем розлягався аж ніяк недоречний тут багатоголосий регіт упереміш із заливистим собачим гавкотом — діти злодія Самуїла давали нарешті вихід напрузі тієї кошмарної ночі.

А коли всі нареготалися і споконвічна тиша знову повернулася до шафлярського цвинтаря, отець Ян поправив складки своєї сутани, пригладив волосся, після чого повернувся до всіх і стиха промовив:

— Нам пора. Ходімо, пом’янемо батька Самуїла.

І вони тихо зійшли з цвинтарного пагорба.

Розвиднялося.

Епілог

То було щось вище за нас,

То було понад усіх.

Й. Бродський

Бувають такі хвилини між ніччю і ранком, коли ніч іще не відступила, а ранок ще не настав, і в ці неможливі хвилини може бути все, сховане від світла й загублене для пітьми.

Є такі хвилини…

Старий, сидячи на могильному горбику, простяг кістляву руку, взяв хлібину, що лежала неподалік. Розламав її навпіл, засунув пальці у м’якушку… Вирвав шматок хлібної плоті. Зім’яв у кулаці, подумав про щось своє, роздуваючи тріпотливі ніздрі гордого орлиного носа, і взявся захоплено ліпити м’якуш, як те роблять шафлярські дітлахи, коли позирають, чи не дивиться строга матуся, чи не одлупцює за пустощі!