Пасербки восьмої заповіді

Під пальцями старого народжувався кривий перехняблений тарантас. Ось він поставив іграшковий візок на пухку грудку цвинтарної землі, крізь яку вже пробивалася молоденька травичка, застромив у тарантас два патички замість голобель — і виліпив коняку. Жалюгідну таку кобилку із ребристим хребтом та стертими копитами. Поставив коняку між голоблями, посміхнувся в сиві жорсткі вуса й знову набрав пригорщу м’якушки.

Фігурка, друга… третя… Жінка з одновухим псом, який притиснувся до ноги, священик у сутані, ще одна жінка — ставна, показна з себе… Воєвода з прямим палашем при боці, юний хлопець із розбійницьким профілем…

Розставивши фігурки навколо тарантаса, старий знову посміхнувся й вигріб залишки м’якушки з короваю.

Незабаром на передку сидів худорлявий чоловічок у береті, хвацько заломленому набакир. Старий пошукав очима довкіл, знайшов руду соснову глицю, казна-яким вітром занесену на шафлярський цвинтар, переламав надвоє, ще раз надвоє — і прикріпив уламочок на берет візниці.

Потім підвівся, гмикнув чи то здивовано, чи то втішно, потягся — й у величезних долонях старого опинився замшевий берет із півнячим пером, пристебнутим срібною пряжкою: досі берет мирно валявся оддалік, притрушений зверху землею.

Старий повертів берет у руках, обтрусив, протер рукавом срібну пряжку та й начепив його на голову.

Узяв руки в боки, сяйнув вирячкуватими смоляними очима й заламав берета набакир так хвацько, що якби був поруч хтось із тих людей, котрі нещодавно покинули цвинтар…

— Туман яром, туман долиною, — завів Самуїл-турок надтріснутим голосом, — тиша навкруги… Хльоскає-стьобає старий баца довгим батогом!..

Почекав, немов сподівався, що хтось підспіває йому з тиші, і знову заходився коло фігурок.

Виліпив себе — на це йому ледь-ледь м’якушки вистачило, довелося навіть шматочок скоринки слиною розмочити — зробив себе зовсім маленького, але схожого; виліпив і поставив оддалік. Трішки повернув інших, щоб не бачили його, потім посидів-посидів, дивлячись на тарантас та на все, що було навколо візка, — упевнено простягнув руку.

Двох узяв.

Себе і того, в береті з рудою глицею.

Стис у жмені.

І довго потім дивився на грудку на своїй долоні.

— Туман яром, туман долиною…

Є такі хвилини між життям і смертю, коли одна ще не настала, а друга вже скінчилася, а от яка тепер почнеться і де її кінець буде — це невідомо, і тому в такі хвилини може бути все, про що тільки здатна помислити людська душа.

Старий Самуїл-баца знав це ліпше за інших. Тягар земного життя вже не давив йому на плечі, новий тягар ще лишень чекав на нього, перш ніж навалитися й змусити знову забути минуле; і тепер Самуїл із Шафляр ясно бачив себе на передку тарантаса, у заломленому береті, себе, чию душу рвали на клапті власні вихованці… Він бачив дні, коли його називали Великим Здрайцею.

І навіть зараз холодний піт виступав на його чолі, коли згадував він цю ніч і вічність, що пішла за нею, впродовж якої пекло вирувало всередині в нього, вимагаючи данини, вимагаючи душ людських, змушуючи спустілу рівнину палахкотіти кіптявим полум’ям, а гордовитий профіль на місячному диску презирливо посміхався — жартуєш, дияволе, не витерпиш!..

Він витерпів.

Він помер.

Катари — «чисті» й справді прогавили багато чого — вони тільки не замислювалися над тим, що час байдужий для мертвих і ненароджених, вони просто не знають, що це таке — час людський, і, відроджуючись, душа плутає в нестямі «вчора», «сьогодні» і «завтра». Жив сьогодні, а жити будеш учора, і кому що до того?! Адже саме так і жив Самуїл-турок, Самуїл-баца, почавши новий відлік задовго до ночі на шафлярському цвинтарі, коли злодії-Івоничі вчепляться у Великого Здрайцю над домовиною батька свого.

Що таке час?

Скажіть, хто знає…

Ось він, грудка м’якушки, що була дияволом у береті та злодієм із Шафляр, ось він, шматок хліба, і чи є для нього минуле, сьогоденне та майбутнє?

Старий стомлено здер берета й витер ним спітніле обличчя.

Там, у тумані, зникли діти його серця, діти його таланту, паростки його стовбура, плоть від плоті душі його — і як тепер вестиметься їм у житті, не знав ніхто, зокрема й старий Самуїл, котрий знову починав забувати, що колись його називали Великим Здрайцею, як не пам’ятав він цього впродовж усього свого життя, із яким прощається оце зараз.

Тільки тепер, у ці неможливі хвилини між «так» і «ні», він усвідомив із доконаністю завершення: у відпущені йому роки Самуїл-турок прагнув відшукати, повернути, знову відчути поруч ті нещасні душі, котрі один раз уже були часткою його.

Частиною довгого та безнадійного життя Великого Здрайці, яке все-таки закінчилося.

Дотягтися пощастило до деяких. Але тим, кого він зумів знайти, Самуїл подарував усе, що мав сам: дивовижний диявольський дар, велику спокусу й тендітну можливість колись вирятувати його, батька Самуїла, шафлярського злодія, Півняче Перо — а разом із ним і самих себе!

Тоді він не знав, навіщо вештається по світу, яким чуттям знаходить серед безлічі людей знайомий погляд, що обпалює душу; хто вони, ці найди, і чому саме вони… Але пройти мимо Самуїл-баца не міг.