Читаем Пацики полностью

Бодьо каже, що сьогодні піде гуляти з братом, і ми прощаємося. Він, мабуть, загнив на мене, бо розраховував, що цей вечір сплавимо разом. Я включаю радіолу, ставлю платівку бітлів, яких останнім часом не слухаю, бо добряче набридли. Голка кілька секунд потріскує на доріжках, поки на мене з колонок не навалюється лавина звуків. Якщо прийде Капуста, а з нею Ляня… я не знаю, чим їх пригощати, в хаті повний голяк — тільки гречка з помідорами. Хоча можна буде посмажити картоплю, а зверху на неї розбити два курячих яйця й перемішати. Дешево і сердито. Після полудня вони привалюють. Я в осаді! Від одного погляду Ляні мною трусить, не знаю чим зайняти руки, аби не бачила мого хвилювання. Вона дивиться на мене так, як дивляться на рідну людину, котра потрапила в автомобільну аварію: тепло, ніжно, з легким болем. Капуста весело чірікає, а ми її не чуємо, кидаємося одне одному в обійми й облизуємося. Ляня тремтить під моїми руками, відчуваю, як гарячі сльози потрапляють мені на щоки й губи; заплющую очі й про себе кажу: люблю. Капуста щебече менше, невдовзі замовкає й залишає нас у коридорі, а сама йде на кухню. Пауза. Дурачок, дивиться на мене, я цього чекала, так довго чекала. Беру її обличчя в долоні й цілую відкриті, сумні оченята. До нас підходить Капуста, дає мені по задниці, каже, досить облизуватися. Заходимо на кухню, на столику стоїть шампанське й вино, коробка цукерок, яблука. Смажену картоплю будете? — дивлюся на них. Капуста каже «да» й береться її чистити. З холодильника витягую свіжу капустину, помідори, зелену цибулю. Ляня робить овочевий салат. Після того, як ми вдушили алкоголь, поїли і Капуста ніби мимохіть звалила додому, аби ми змогли наговоритися й порозумітися (?), я несподівано відчуваю смуток і незручність. Ляня сидить мовчки за моїм письмовим столом і розглядає купу фотографій, де ми великим табуном купаємося на озері, йдемо з наплічниками через потоки в Карпатах, бухаємо на природі, тримаючи в руках шашлики. Показую їй вічно юного Юру Пижа. Гарні були часи, і фотки гарні. Всі ми — я, Пиж, малий Машталір, Коновал — сидимо за столиком у моєму дворі. Юра виглядає таким чистим і наївним, з патлатою головою, бо стригтися під насадку ми почали лише рік тому, ніхто би не подумав, що його не стане… Ляня розпитує, як він загинув, а я розповідаю їй про нєпанятки, пов'язані з його смертю. Мабуть, до нього в той вечір якісь ублюдки доєдналися й валили ногами, поки він не загнувся. Ми говоримо про що завгодно, тільки не про нас. Ляня здебільшого мовчить, чекає, коли ж я згадаю про нас. Пауза.

— Чого ти мовчиш? — дивиться на мене.

— Не хочеш говорити?

— Ляня, з чого ти взяла?

— Просто… просто ти так поводишся, наче я… — враз замовкає, в пальцях крутить простий олівець, — наче я тебе не цікавлю.

Підходжу ззаду, кладу їй руки на плечі, вона здригається, закидає назад голову, злегка розвертається до мене, я цілую її в чоло, губами повзу по бровах, по носикові — до розтуленого рота. Чєшу їй на вушко: люблю тебе, маленька, не можу без тебе жити, завжди думаю про тебе, де б не був — думаю про тебе.

— Чого ж ти не дзвониш, дурачок? А? Я ж завжди чекаю…

— Не знаю, — продовжую цілувати, опускаюся на коліна, ротом занурююся між ґудзики блузки, повільно знімаю її, припадаю до животика.

— Ах, дурачок…

— Да, да, я повний придурок, маленька. Пауза.

— Я тебе люблю, дурачок… Підводжуся. Відповідаю їй гарячим засосом, і я тебе, кроха, люблю, не можу без тебе жити.

Господи, якого милого я їй про це чєшу? Я ж із нею не буду…

— Ти мені обіцяєш, що ми будемо зустрічатися? — заплакано й радісно запитує вона, від чого в мене мало не падає шухляда. У горлі пересихає, бо в неї зараз такий вигляд, наче вона свята. Сто пудів — будемо.

— Да, маленька. Да, ми будемо зустрічатися. Бляха, який я лось! Дію, наче кончєний…

Цього не треба було говорити. Не треба!

— Толя, а ти не обманюєш? Пауза.

— Нє, маленька, — цілую її в оченята. — Ти шо, мені не віриш?

— Вірю.

Хочу наговорити їй всілякої лажі, але стримую себе, вона й так багато наслухалася; від старшого Машталіра чув, що в бабів від постійної брехні їде дашок, точніше — у них планка падає від того, що вони усвідомлюють, як їх обманюють, але разом з тим не можуть без брехні, їм постійно треба вішати на вуха, постійно, від цього вони забувають про свої нещастя. Беру Ляню на руки, несу на ліжко, вона дивиться на мене злякано й напружено, але я на це не звертаю уваги. Ти знаєш, за чим сюди прийшла, маленька, думаю про себе, назад дороги нема, всіх вас нада натягувати, й нічого тут не зробиш, це просто таке життя, ви розставляєте ноги, а ми вас натягуємо, нічого тут не зробиш, маленька, в нас просто стирчить і має залізти. Ти мене любиш? — невпевнено озивається вона. Ясний перець. Да, я тебе люблю, шепочу й осипаю поцілунками її тіло.

19

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уроки счастья
Уроки счастья

В тридцать семь от жизни не ждешь никаких сюрпризов, привыкаешь относиться ко всему с долей здорового цинизма и обзаводишься кучей холостяцких привычек. Работа в школе не предполагает широкого круга знакомств, а подружки все давно вышли замуж, и на первом месте у них муж и дети. Вот и я уже смирилась с тем, что на личной жизни можно поставить крест, ведь мужчинам интереснее молодые и стройные, а не умные и осторожные женщины. Но его величество случай плевать хотел на мои убеждения и все повернул по-своему, и внезапно в моей размеренной и устоявшейся жизни появились два программиста, имеющие свои взгляды на то, как надо ухаживать за женщиной. И что на первом месте у них будет совсем не работа и собственный эгоизм.

Кира Стрельникова , Некто Лукас

Современная русская и зарубежная проза / Самиздат, сетевая литература / Любовно-фантастические романы / Романы
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза
Адам и Эвелин
Адам и Эвелин

В романе, проникнутом вечными символами и аллюзиями, один из виднейших писателей современной Германии рассказывает историю падения Берлинской стены, как историю… грехопадения.Портной Адам, застигнутый женой врасплох со своей заказчицей, вынужденно следует за обманутой супругой на Запад и отважно пересекает еще не поднятый «железный занавес». Однако за границей свободолюбивый Адам не приживается — там ему все кажется ненастоящим, иллюзорным, ярмарочно-шутовским…В проникнутом вечными символами романе один из виднейших писателей современной Германии рассказывает историю падения Берлинской стены как историю… грехопадения.Эта изысканно написанная история читается легко и быстро, несмотря на то что в ней множество тем и мотивов. «Адам и Эвелин» можно назвать безукоризненным романом.«Зюддойче цайтунг»

Инго Шульце

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза