Пацики

— Сто пудів! — вигукує той. Клацає запальничкою, вогник освітлює його обличчя, в губах стирчить біла штахета, він повільно прикурює, наче серйозний дорослий пацик, випускає дим. От гівно мале. Старший Машталір каже йому: у твоєму віці ще треба соску смоктати і в штанці пісяти, а не курити. Не затримуйте тару, підганяє Дефіцит. Стакан іде по колу, наливають Рині. Пацани, а хто бачив Коновала? — запитує малий Машталір. Коновал кудись пропав, його вже місяць ніде не видно. Він у бурсу ходить? — дивиться на мене. Бачив на тому тижні, відповідаю йому, він — як завжди вбитий, а з ним Сава. Ми з Кнопкою вчора вашого Коновала підібрали на Дружбі й посадили в тролейбус, він був труп, каже старший Машталір, ви з ним шось робіть, бо він загинається. Пауза. А шо з ним робити? — помітно дратується Риня, він не маленький, хоче опускатися — хай опускається, Саша, звертається до старшого Машталіра, він же з нами нікуди не ходить, він проміняв нас на наркату, да, да, я називаю речі своїми іменами. Водка тю–тю, каже мій сусід, який упав нам на хвіст і приніс із дому смагу, будете смагу? Фу… ну ладно, наливай, каже старший Машталір. Після нього п'ю я, від смаги дика й неприємна відрижка, а по шарабану б'є, як ненормальна. Мене трохи накриває, помітно змінюється голос, я встаю з–за стола й переминаюся з ноги на ногу, тілом хитає, від паршивого присмаку в роті час від часу схаркую. Хочеш стругати? — питає Бодьо. Нє, всьо нормально. Так шо Коновал, продовжує Риня, думаю, вже попав. Після ще однієї порції смаги мене мало не вивертає. Ніби на автоматі, прощаюся з усіма, й мене несе до мого під'їзду, в ліфті нудить ще більше, прагну дотягнути до рідного унітазу. Мати відчиняє й дивиться на мене, як на божевільного, махаю їй рукою, що все добре, й прямую до туалету. Від гидоти звільняюся моментально, кількома ривками. У ванній полощу рота, холодною водою обтираю обличчя. Мати стоїть і тихо дорікає, а по коридору ходить вітчим у трусах і сміється. Якщо йому можна, каже він, значить, я завтра такий самий прийду. Вони сваряться, але я не маю сил їх слухати, йду спати.

20

З Ринею куримо за навчальними майстернями. Перша пара — технічне креслення. На неї я принципово не ходжу, оскільки молоденька карга, яка веде цей предмет, гниє на мене по страшній силі, суходрочка миршава, затичка минулорічна, піпетка триперна. Вона була би права, якби я не вмів креслити… Річ у тім, що моя мати, яка понад п'ятнадцять років пропрацювала на заводі копіювальником–креслярем, навчила мене цієї біди ще в п'ятому–шостому класах; «синок, я навчу тебе бездоганно креслити, в житті все може знадобитися». Коли я приніс додому контрольну роботу, за яку мені вліпили трійку, мати сказала, що та гівнярка (викладачка) нічого не тямить. Я принципово не ходжу тепер на креслення. Повз нас проходить Лобода, друг Сави.

— Сюда, на! — кричить до нього Риня. Лобода блідне на лиці, повертає до нас.

— Де Коновал? — питаю в нього.

— Не знаю.

— Давно його бачив? — долучається до розмови Риня.

— Давно. Вони зараз із Савою постійно разом.

— Мутять?

— Да, кожен день. На Дружбі, на Бережанській, зависають в одному особняку, звідти майже не вилазять, там цілий притон.

— Можеш іти.

Мовчки куримо й думаємо про своє, хоча я знаю, що Риня парить себе зараз Коновалом. Попри те, що Іван на нього гниє, я знаю, що йому шкода Коновала, бо ми ж не місяць–другий були разом, а багато років, ще зі школи, з ранніх класів. Да, відтоді, коли шмаркачами їздили з вудками на міське озеро ловити йоржиків, на Серет вище Тернополя — у Нижній Івачів, Кобзарівку, Вертелку, Ренів чи під Заложці, де риба — мму! — короп — на горох і картоплю, карась — на манку чи дощовичка, щука — на живця, плотва — на хліб; чи коли ходили обривати на дачах полуниці, черешні, яблука, на місці яких за останні п'ять років виросли нові спальні райони; чи коли вперше ходили в школи на скачки, де вперше билися з пациками з інших районів, коли їздили на трасу за Тернопіль до поляків — купувати в них катони, жуйки, цигарки, джіджі(Запальничка), китайські кеди, коли ми разом ходили на мотокрос у 23–ю школу на Канаді… Згадую Коновала, і мені його шкода. Думаю, він довго не протягне, каже Риня.

— Не віриш? — дивиться на мене. Риня кисло посміхається, каже, що за останні два місяці, а цього тільки сліпий може не помітити, Коновал страшно схуд, шкіра на морді пожовкла й ніби постаріла; да, я все доганяю, дуріку хочеться постійно двігатися, але ж він уже цього не контролює, скоро перестане доганяти, що робить; пауза; я майже не знаю випадків, щоб хтось у такому стані міг думати про порятунок… йому нада лягати на дурку, у клітку, довго лікуватися, потім вийти і порвати зі старим своїм життя, а це не так легко — нада нікого з наркалиг, з якими раніше мутив, не бачити, забути їх, як дурний сон, забути імена, навіть те, як вони виглядають. Думаєш, Коновал має на все це силу волі? Хуй там.

— А коли йому хоча б допомогти?

— Шо допомогти? — зневажливо перепитує Риня. — Помогти лікуватися? Да? Думаєш, він буде тебе слухати?