Пацики

Стоїмо мовчки і спостерігаємо, як вона віддаляється. У Рині дивний вираз обличчя. Я почуваюся так, наче щойно втратив частинку свого. Таня підходить до трьох дівах, говорить із ними. Розглядаю її зоддалік: у неї радісне обличчя, легкі плавні рухи, час від часу з'являється легка посмішка. Толян, задумано каже Риня, а ти знаєш, що з таких дєвок виходять дуже добрі, чесні дружини? Пауза. Да? — здивовано зиркаю на нього. Я люблю таких жінок, продовжує він, які багато чого в житті бачили, вони не пантую–ться й на всіляку дешеву туфту не страждають. Да, вона — блядь, погуляла на славу, але цим тепер її не здивуєш, вона знає щастя; пауза; не думаю, що захоче колись ним ризикувати… ти бачив, як вона про свого чоловіка говорила? Бачив, любить, мабуть, відповідаю йому. Ха, «любить» — не просто любить, Толян, зітхає Риня, не просто… вона на нього молиться, от яку жінку собі треба шукати…

21

— Пацани, Гебельс закосив, — каже малий Машталір, одразу, як тільки підходить до лавки біля мого під'їзду.

— Як закосив?

— А отак закосив. Неба більше Гебельса. Жопа настала Гебельсу. Ходив собі пацик — і нема більше пацика.

— Шо ти несеш? Бодьо… — підводиться з лавки Риня.

— Здох Гебельс. У жовтні в Києві двіжухи були, ну там студенти голодували, палатки розбили, Гебельс на це підписався, а здоров'я — не вистачило, помер у реанімації. Я в натурі, без «б», коли почув — мало на сраку не впав.

— Звідки ти знаєш? — запитую я.

— Стареньку його бачив, уся в чорному ходить, малий його, Юлік, все й розповів, спочатку ламався, соплі пускав, я трохи надавив, тіпа, малий, шо за біда сталася з твоїм братом, мені можеш розказати… і його прорвало.

Пауза.

— Бля… — виривається з Рині, — але ж ми з ним, буквально… ше коли? недавно, да?

— Нема Борі, — каже малий Машталір.

…пауза. За цей рік — двоє, ледве вимовляю від гіркоти в горлі. Юра і Боря. В уяві відтворюється картина похорону Пижа, стає не по собі. Сидимо мовчки. Ця новина справляє гнітюче враження. Я згадую Борю. Він завжди був серйозним, особливо, коли розповідав про прочитані книжки. Згадую, як він гуляв разом з нами по Тернополю, як ми билися з іншими районами, як ми квасили по забігайлівках, як він стояв біля жовто–блакитного прапора разом із дядька–ми–рухівцями на Театральній площі. Ідейний пацан був, однако, каже Риня й спльовує, шкода штемпа, але… шо хотів, то і має. Риня! — перериваю його. Він не реагує. Пауза. Пацани, каже малий Машталір, я вам раніше не говорив: ми з братом їдемо звідси. Майже не реагуємо на його слова. Бодьо продовжує: ми звалюємо з України. Саша вчора нарешті наші закордонні паспорти отримав, комісар у воєнкоматі, правда, довго ламався щодо мене, бо тіпа в армії ше не був, але брат йому стільки відвалив… пацани, якщо все буде добре, хочемо в іноземний легіон попасти, там бабки серйозні платять, будемо воювати в Африці чи ще в якісь забутій Богом жопі. Ти серйозно? — я шокований від цієї новини. Да, Толян, да, сміється Бодьо, просто тут, пацани, я нічого кращого не бачу, подумайте самі: чим займатися? чим? бомбити лохів? це ненадовго, рано чи пізно закриють, нє, нє, я не боюся сісти, просто це не для мене. А як же бокс? — запитую я. Пауза. Толя, добродушно усміхається малий Машталір, я не збираюся його кидати, він знадобиться, тільки тепер… хуй його знає, де він мені знадобиться. В армії нас

будуть ганяти, як демонів, бокс нікуди не дінеться, а потім, якщо отримаю французьке громадянство, боксом займусь професійно; пауза; в Україні нічьо не світить, тут — вафлі. Я бачив багатьох крутих мужиків, які могли б стати серйозними боксерами, але де вони тепер? де? у пивних барах стріляють у знайомих бабки на сто грам; пауза; нє, це не для мене, звідси на–да звалювати, да, да, якщо хочете чогось у цьому сраному житті досягнути — першим ділом нада виїхати з Тернополя і забути все це, як дурний сон,чьо мовчите?

— Не знаю, — розгублено кажу.

— Я розумію, шо ти кажеш, — обзивається Риня. — Я про це багато думав.

— Риня, ти мене маєш розуміти, бо ти вже їздив в Естонію. Правда, там класно?

— Да, я звідси планую звалювати.

— А як освіта? Вам дипломи не потрібні?

— Навіщо? — сміється малий Машталір. — Толян, кому цей гівняний диплом буде там потрібний? кому?

— Ну, не знаю, — знехотя відповідаю, бо ця розмова мені не подобається; не подобається тим, що з ними на ці теми говорити дуже важко, особливо з Ринею, який одразу дратується, наче я йому бажаю поганого. Риня несподівано говорить про Естонію, каже, що навряд чи дотягне бурсу. Дивлюся на нього, як на ненормального. Він каже, що з Інтрід все вже обдумали, що буде женитися, а там, якщо Бог дасть, приживеться. Запитую:

— Як ти там приживешся?

— Толян, я можу там у бурсу поступити.

— Ти так думаєш?

— Да. А якшо тебе не візьмуть… що тоді?

— Візьмуть — не візьмуть! Я не хочу про це думати!

— Даремно не хочеш.