Пацики

Наприкінці жовтня брати Машталіри поїхали. Я згадав незнайомого здорового мужика, який розмовляв із Бодею в секції боксу на 15–го квітня у день його виграшу обласних змагань; я згадав, що той мужик шукав людей для служби в Іноземному французькому легіоні. Думаю, без нього тут не обійшлося. Вони зникли несподівано, швидко. Попри те, що Бодьо нас за кілька днів попередив, попри те, що ми відзначили їхній від'їзд, я набрався, мов демон, і, як завжди, гідно обстругав під'їзд Машталірів, — до останньої хвилини я мало вірив у те, що ми прощаємося і, можливо, ніколи більше не побачимося. Бляха, як паршиво себе почуваєш, коли розлучаєшся з другом… ще ніколи не було так самотньо.

Бодьо з Тернополя здимів, певно, назавжди. Вони обоє вже в іншому світі. Мабуть, їхали в поїзді через чужі міста Польщі чи Німеччини, в хуй не дули, дивилися на незнайомих людей, слухали їхню мову… Про що вони зараз думають? У пам'яті прокручую випадкові епізоди наших спільних подвигів, усміхаюся, гарні були часи, тепер їх не повернеш. Згадую Діму. Дефіцит живе сам по собі, має жінку, натягує її, вона його годує, що ще? має круту машину, на якій йому деколи дозволяють поїздити, словом, відтягується пацан у сімейному спокої. Коновал скоро здохне, йому взагалі все по–барабану, він зараз, мабуть, втикає у знайомих на хаті, на Дружбі або на Східному. Пауза. Надто багато людей за останні кілька місяців віддалилися від мене. Мимоволі уявляю Ляню. Що вона зараз робить? прогулюється із Капустою набережною чи в центрі, розмовляють про свої бабські справи, чи, може, сидить вдома й згадує мене, кусаючи нігті від розпачу? А може, відвисає по повній програмі в компанії Петра Григоровича, й вони насміхаються з мене. Не хочу цього знати. Ми залишилися з Ринею двоє, двоє — з усього кагалу, яким тинялися вечірнім Тернополем ще півроку тому. Він скоро хоче також звідси звалювати. Звідси всі хочуть звалювати; пауза; бляха наче тут суцільний рак який тебе рано чи пізно з'їсть спершу заволодіє твоїми почуттями потім метастазами проникне в думки а далі у сни і тоді вже хоч вовком вий тоді хіба головою вниз із дев'ятого бляха Тернопіль це рак який повільно забирає і рано чи пізно й мене забере.

З кожним днем холоднішає. Учора вночі вдарив перший мороз, я мало не зламав собі ногу. Все це вийшло по–дурному, тоді багато чого вийшло по–дурному. Біля першої ночі з білої «дев'ятки» поблизу 20–ї школи ми з Ринею витягнули запаску й котили її, як повні придурки, через шкільний стадіон до мого будинку. Добре, що хоч темно було, як у задниці негра. Коли заходили в підвал, нас налякав голос зверху: певно, якийсь мужик серед ночі вирішив перекурити і через відчинене вікно помітив, що внизу незнайомі люди сходять у підвал. Цей лох дебільний, піт на яйцях бабуїна, лайно зіпсуто–го носорога, гандон заштопаний запустив у нас банкою варення, яка відбилася від гумового колеса під кутом і розбилася об стіну, на мій одяг і на мою мордяку полетіли бризки, здається, солодкої малини. Після того, як ми сховали в підвалі на теплотрубах колесо (вгорі, над своєю головою, ніхто не здогадається шукати), а я повернувся додому, сонна матір здивовано спитала: а ти чого весь у варенні? Я мовчки замочив у теплій воді куртяк, посипав його пральним порошком і думав, кому з моїх сусідів за цю біду порізати оббиті дерматином вхідні двері; перших три поверхи відпадають, бо ми би помітили, четвертий також, бо там живе відморожена холостячка, яка до такого би просто не додумалася, значить, залишаються однокімнатні квартири, вікна яких якраз над підвалом, від п'ятого до дев'ятого поверхів. Може, всім їм порізати? Нє, деяких людей на цих поверхах я поважаю.