Пацики

Кажу йому: не накручуй себе, бо від цього легше не стане. Риня зітхає, що сьогодні дзвонила з Естонії Інгрід, непокоїться, чьо я не пишу. Його несподівано перебиває мати, яка повертається з роботи. Вона заглядає в мою кімнату, радісно вітається, з підозрілою усмішкою дивиться на пляшку, каже, що зробить нам закуску, бо ще повпиваємося. Від чого? — дивується Риня, від цього компоту? Через певний час мати приносить на таці кілька бутербродів, стоїть над нами, як поліцай, розпитує в Рині, як справи, як твоя дівчина, як поживають батьки, передавай їм вітання. Це мене починає харити, я кидаю Рині маяки, що пора звідси звалювати. Додому приходить вітчим, намагається клеїтися зі своїми шашками, картами. Ми швидко допиваємо портвейн, їмо, підриваємося й ідемо. Сідаємо за столик під вербою, яка губить останнє листя, Риня відкорковує другу пляшку портвейну, глушимо по черзі з горла. Відчуваю, як поволі п'янію. Шо будемо робити? — запитує він. Валимо в центр, пропоную йому. «Я не про це». Запитливо дивлюся. Риня перехиляє пляшку й жадібно п'є кількома ковтками, шо будемо робити? нас тільки двоє, як будемо далі; пауза; Дефіцит, гандон, на нас забив, він тепер, блядь така вошива, сімейний пацан, вівця на прив'язі, а ми, Толян, а ми? шо будемо робити? Не знаю, забираю в нього портвейн, жити, як жили раніше. Раніше? — Риня схиляє голову, харкає на землю, без тачки нічьо не вийде. Ну, можна буде попросити Короля, шоб допоміг. Ха сміється Риня, Король — балабол, він не вміє тримати язик за зубами, ми вставимо багатого дядю, а він наступного дня цілому Тернополю буде про це тріпатися, він більше блатує, ніж робить, хоча й пацик ніби нормальний. Тебе не морозить? — кидаю погляд на Риню. Нєа, каже він, а тебе шо, трухає? Да, трохи. Мало п'єш, простягає знову мені пляшку, більше пий, кров зігрієш. Я ковтаю портвейн, але він не рятує від холоду. Певний час мовчимо, Риня замислено курить, попіл збиває на сірникову коробку, але вітер його здуває, він падає на поверхню столу, котиться, поки не злітає на землю. Дивлюся на шкільний стадіон, навколо якого самотньо бігає стара жінка в синьому спортивному костюмі. Певно, хоче померти здоровою. Чьо смієшся? — запитує Риня. Показую йому на бабулю. Спорт у такому віці корисний, кажу й перехиляю пляшку. Якби спорт був корисним, спльовує Риня, то на турніку висіло б по п'ять євреїв. Регочу й віддаю йому пляшку. Знову стає сумно, думаю про Ляню. Я розумію, що цю останню шваль нада викинути з голови, видавити з пам'яті, наче гнійний чиряк, котрий заважає жити, але так швидко від неї звільнитися не можу. Вона діє, як отрута: повільно, впевнено. Риня позіхає, каже, що хоче кімарити. А як же центр? Да ну його, шо там робити, я давно нормально не спав; пауза; кумарно стало жити, позіхає він, може, ми змінюємося? як думаєш?

23

Прокидаюся від незрозумілого шуму за стіною: на кухні знову вітчим зі своїми хануриками. Вони регочуть, сваряться, долітають окремі уривки їхніх розмов, гепання по столі, мабуть, кулаком. Не знаю, що з ними робити. Що робити? — брати молоток і розганяти. Задовбало це сране життя, ця срана квартира, в якій не почуваюся як удома. Задовбала ця безпорадність матері, яка дозволяє, щоб їй вилазили на голову, задовбав цей алкоголік, який часто стає некерованим і перетворюється на тварину, задовбали його смердючі й хворі на грибок ноги, його дешеві гидотні цигарки, від запаху яких зранку болить шлунок. БЛЯДСТВО! Мене все це дістало!

Одягаю штани, футболку, виходжу в коридор, відчиняю кладовку й беру великий молоток. Обличчя вітчима наливається кров'ю, він напружений, наче стиснута пружина, з–під лоба стежить, а його два кєнти, які сидять спиною до мене, замовкають і підводяться з–за столу. Нахуй звідси, кажу я. Ханурик невеликого зросту з густими чорними бровами й зі смачним жовто–синім синцем під правим оком здивовано видовжує обличчя, помічає молоток і нерозбірливо бурмоче. НАХУЙ! Вони підриваються, поспіхом виходять із кухні, взуваються, одягають свої кумедні штучні шуби й зникають. Я повертаюся на кухню й дивлюся на вітчима. Він мовчки собі наливає й перехиляє чарку. Тобі не соромно все прожирати, мати навіть закатки на зиму не зробила, бабок нема, а ти тільки все прожираєш зі своїми лохами кончєними, з цими, блядь, напівпідарами, яких ше ніхто не закантачив.

— Закрий рот, — перебиває мене.

— Сам закрий.

— Закрий рот!

— Пішов нахуй! Ти тут ніхто, шоб мені рот затикати! Бродяга, на! Тусуйся! Гуляй по тамбуру, лосіна нєобузлая!

— Что!? — підривається вітчим й одразу переходить на російську мову, — да я тебя уработаю!

— Давай! — б'ю молотком перед ним по столі. Долонею він несподівано і різко заряджає мені у вухо, від чого я падаю на вхідні до кухні двері, в них одразу сиплеться скло. Вітчим підскакує й вириває молоток, я встигаю вдарити головою, але попадаю йому в підборіддя. Він викидає мене в коридор, і я боляче тримаюся об двері комірчини.

— Щенок! Я тебя с окна выброшу!