Читаем Пацики полностью

— Знайди! — каже вона, витираючи рукою червоне від сліз обличчя, прощається й швидко прямує до виходу. Я шокований. Дзвінок на третю пару. Заходжу в авдиторію, сідаю за парту біля Лободи. Викладач починає лекцію, у дверях з'являється Сава, просить дозволу сісти. Сава знає, де зараз Коновал. Після пари хапаю його за жбари, ком цу мір, Сава, де Коновал? Толя, я не знаю, белькоче він. Гоніш бєса, придурок, коліном б'ю його по яйцях, він скручується від болю й злісно каже, не знаю, Толя, не знаю. Сава, хапаю його за комір куртки, ти хочеш тут стекти кров'ю? хочеш? я ж тебе зараз заасфальтую. Він висить на Бережанській, там хата вільна, народу валом, перелякано відповідає. Хороший хлопчик, Сава, легко б'ю його долонею по щоці, куди їхати? Він дає мені адресу й просить, щоб Коновалу про це не говорив. Ясний перець, Сава, я — могила, без питань, на, вєк свободи нє відать. Сава, сьогодні увечері ми їдемо на Бережанську. Він сполохано зводить на мене очі. Чьо вилупився? — знову хапаю його за шкірки, ти мене туди заведеш, да? Він похнюплено погоджується. Чюхаю на зупинку. Сідаю в 5–й тролік і їду додому. Біля 11–ї школи дивлюся на картину, яку малювала Ляня. Як давно це було! Наче багато років тому. Якийсь ідіот навколо подописував назви рок–груп, а ще — «Вася любить Танк», «Аня бере в рот», аж до цегли витер голову хлопчика на малюнку, з якого залишився тільки великий контур метелика. Шкода, гарно було. Ляня вміє малювати, нічьо не скажеш… якби ще в неї мозги були на місці. Від згадки про Ляню знову пропадає настрій. Бляха! Я про цю тварюку надто багато думаю! Вдома падаю на телефон, набираю Ри–ню. Глухо, як у танку. Де він пропав? Раптом пригадую, що Короля також не було в бурсі. Може, вони разом? Телефоную до Діми Дефіцита, як не як, уже давно не бачилися, може, він знає, де Риня. Слухавку бере жінка, впізнаю голос Ахінацеї. Називаюся, вона — ця відморожена вівця, шваль остання, курка дебільна — визвіряється, тіпа, чьо нада? лиши Дімчика в спокої, більше сюди не дзвони, вам нема чого сюди дзвонити. Бля, да ти — ропуха триперна! — встигаю крикнути їй у слухавку, але йдуть гудки, шоб тебе коні їбали, шоб тобі очко злиплося й ти здохла від запорів, шоб тобі цицьки позсихалися! Пауза. Най його шляк трафить! Ця баба мене настільки роздратувала, що аж руки трусяться. Паскуда! Да тебе треба на м'ясокомбінат здати, щоб з тебе наробили роботягам чебуреків! Мужики все зжеруть, особливо під водку. І це ж треба, щоб така гримуча змія повзала по світові? По полудню дзвонить Риня. Слава богу! Отмудак…

«Де ти пропав? Тебе в бурсі пресують, хочуть вигнати».

«Ясно…» — байдуже реагує на цю новину.

«Риня. Мені треба з тобою поговорити. Зараз».

«Не можу. Ми їдемо у Львів. Робота».

«З ким?» — у мене одразу пропадає настрій.

«З Королем і ше з трьома кєнтами. Я хотів тебе взяти з нами, але в машині нема місця».

Пауза.

«Риня… не їдь з ними. Король — балабол».

«Всьо буде нормально. Ми вчора серйозного штемпа влупили: з ланцюгами, словом, упакований, як має бути…»

«Риня, не їдь!»

«Толян, давай завтра, — каже втомленим голосом. — У мене зараз балда не варить. Завтра, добре? завтра про все поговоримо».

«Риня, я вітчима ножем вдарив…»

«Шо?»

«Хуй в чоло! — дратуюся. — Риня, бля, мене харить так, шо я жити не хочу».

«Толян, не блатуй… Дашок поїхав?»

«Всьо нормально».

«Вибачай, Толян, завтра, добре? Сьогодні ніяк не можу».

«Риня, з Королем — обережно», — кажу йому.

«Постараюся».

Ми прощаємося і мені ще більше стає не по собі.

Увечері я зустрічаюся з Савою, ми сідаємо в тролейбус і їдемо на Дружбу, де на Бережанській зависає Коновал. Сава каже, що там — справжнє кубло, чоловік десять посповзалося, переважно старші — за тридцятку. Надворі температура близько нуля, холоднувато. Я залегко вдягнувся, мене трухає від холоду, з носа течуть шмарклі, по тілу розливається слабкість, я, мабуть, застудився. Коли приїжджаємо на місце, місто окутує темрява. Сава веде мене до приватних будинків, проходимо метрів шістдесят і зупиняємося біля симпатичної двоповерхової хати з білої цегли, на якій висить напис «БУДИНОК ВЗІРЦЕВОГО ПОРЯДКУ». Звідусіль на нас гавкають собаки. Прийшли, каже Сава й натискає на дзвінок у металевому паркані біля хвіртки. У вікнах не світиться. Чекаємо довгих десять–п'ятнадцять секунд. Давай ще раз, він знову натискає на кнопку. На дзвоник ніхто не виходить.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уроки счастья
Уроки счастья

В тридцать семь от жизни не ждешь никаких сюрпризов, привыкаешь относиться ко всему с долей здорового цинизма и обзаводишься кучей холостяцких привычек. Работа в школе не предполагает широкого круга знакомств, а подружки все давно вышли замуж, и на первом месте у них муж и дети. Вот и я уже смирилась с тем, что на личной жизни можно поставить крест, ведь мужчинам интереснее молодые и стройные, а не умные и осторожные женщины. Но его величество случай плевать хотел на мои убеждения и все повернул по-своему, и внезапно в моей размеренной и устоявшейся жизни появились два программиста, имеющие свои взгляды на то, как надо ухаживать за женщиной. И что на первом месте у них будет совсем не работа и собственный эгоизм.

Кира Стрельникова , Некто Лукас

Современная русская и зарубежная проза / Самиздат, сетевая литература / Любовно-фантастические романы / Романы
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза
Адам и Эвелин
Адам и Эвелин

В романе, проникнутом вечными символами и аллюзиями, один из виднейших писателей современной Германии рассказывает историю падения Берлинской стены, как историю… грехопадения.Портной Адам, застигнутый женой врасплох со своей заказчицей, вынужденно следует за обманутой супругой на Запад и отважно пересекает еще не поднятый «железный занавес». Однако за границей свободолюбивый Адам не приживается — там ему все кажется ненастоящим, иллюзорным, ярмарочно-шутовским…В проникнутом вечными символами романе один из виднейших писателей современной Германии рассказывает историю падения Берлинской стены как историю… грехопадения.Эта изысканно написанная история читается легко и быстро, несмотря на то что в ней множество тем и мотивов. «Адам и Эвелин» можно назвать безукоризненным романом.«Зюддойче цайтунг»

Инго Шульце

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза