Читаем Пацики полностью

Згодом малий Машталір каже мені на вухо, що є неприємна новина. Насторожуюся, оскільки мій друг якщо говорить такі речі, значить серйозно. Бодьо на мене дивиться так, наче оцінює, чи я готовий його слухати. Твоя Ляня, продовжує він пошепки, знову плутається з Петром Григоровичем; пауза (??? — від почутого в мене калатає в грудях); да? а я тут до чого? Ну, не знаю, розводить руками малий Машталір, мені здається, я тобі мав про це сказати, ти ж мій друг. Бодьо, дякую, кажу трохи хрипло, але повір… я з нею нічого не маю. У мені все, наче перевертається. Йо! — я не вірю своїм словам. З'являється мандраж, тілом злегка трусить, насилу себе контролюю, аби цього не побачили друзі. Народжуються відчай і гнів, не знаю, куди себе подіти, не знаю, чим зайнятися. Ми поволі бредемо до пивної бочки на Київській, де тусуються алкаші, а я зізнаюся собі, що ця біда, котру я щойно почув, хапнула мене за живе, такого я не чекав. Ляня… мені на думку навіть не спадають зневажливі слова, які тільки знаю. Думаю про неї, як про порожнє місце, наче про дірку рани, про яку нічого конкретного сказати неможливо, єдине, що нагадує про її існування, це неприємний, тупий біль. Я такого від неї не чекові Дівчинка слабка на передок. Толян, з тобою все нормально? — запитують у мене. Тільки тепер, ніби бачу справжнє її нутро. Толян? — знову запитують. А? — дивлюся на малого Машталіра. Риня також зупиняється, дивно спостерігає за мною, дружньо плескає по плечу, тіпа, старий, все це туфта, забудь, це навіть копійки не вартує; пауза; ше така соска на світі не з'явилася, за якою мав би сохнути пацан… да, ми можемо втюритися в мантелепу, але, бляха, не показувати цього. Риня, перебиваю його, я не маленький. Пауза. Мабуть, кажу це роздратовано, бо він замовкає, примружує очі, погляд стає ніби гострішим. Таке враження, що Риня хоче дізнатися, наскільки я зараз шокований балачками про Ляню. Доходимо до пивної бочки, алкашів небагато, чоловік п'ятнадцять, розсипані навколо по двоє–троє чоловік. Оглядаємо їх. Несподівано малий Машталір шарпає мене за руку. Толян, дивися: неподалік від бочки я помічаю Больового батька й мого вітчима, вони сидять на бордюрі, поставивши перед собою на асфальті по два бокали пива, курять і розмовляють. Пацани, каже малий Машталір, сьогодні нічьо не вийде, мій старий тут, да і Толіка вітчим, сьогодні не будемо шуміти, я не хочу, щоби вони це бачили. Раптом — зустрічаюся з вітчимом поглядами, декілька секунд він дивиться на мене так, наче я скляний, шкіра його обличчя в затінку дерева виглядає земляною, втомленою. Він кисло посміхається й махає рукою, але я на це не реагую. Так шо робимо? — запитує Риня, розуміючи, що нікого валити не будемо. Нічьо, відповідаю йому, візьмемо по бокалу, а потім звалимо. Стаємо в невелику чергу. На Риню звертає увагу високий алкаш із червоним обличчям, він довго свердлить його п'яним, в'язким поглядом, несподівано вигукує: мужики! це ті гівнярі! Ми не встигаємо взяти бокали з пивом у продавщиці й відразу відбігаємо на десяток метрів від бочки. Якшо полізуть, каже малий Машталір, пиздимо. Навколо високого алкаша юрмляться інші, вони голосно говорять, кидають на нас гнівні погляди. У наш бік летять п'яні погрози, табун зрушується з місяця й суне. Стаємо в «півмісяць», готуємося до найгіршого. Малий Машталір хрускотить пальцями, проводить невеличку розминку, а Риня тихо каже: ну, давайте, підари, давайте. Між нами й табуном ха–нуриків опиняється мій вітчим і батько малого Машталіра. Вони голосно труть про нас, вітчим каже, мужики, я цих малих добре знаю, нормальні малі, це не вони були тоді; так, так, підтверджує батько Боді. Алкаші поволі втухають, розсіюються. Підходить мій вітчим, розпитує, чого визвірилися мужики, Риня прикидається шлангом і каже «не знаю». Вітчим говорить до мене, але я на нього не звертаю уваги; ми звалюємо. У двір повертаємося мовчки. Малий Машталір скаржиться, день пропав, ех, хоча б одного алкаша гупнув по балді. За столиком сидять двоє штемпів з мого будинку, молодші від нас на два роки, грають у карти. Ми долучаємося до них. Може, у бридж? — запитує Риня. Да, давай. Граємо, поки не стемніє. В голову знову лізуть думки про Ляню, пропадає настрій, я майже не говорю, лише стежу за грою. Зривається сильний прохолодний вітер, жбурляє сухе осіннє листя, яке несеться по землі, потрапляє на стіл. Вітер перевертає карти, грати стає неможливо. Бодьо позіхає й каже, що хоче спати. Всі розходяться, залишаємося ми з Ринею. Згадуємо покійних Юру Пижа і Борю Гебельса. Риня каже, що хоче поїхати в Хаапсалу. Мовчки його слухаю й думаю про Ляню. Толян, те, шо так вийшло з Лянею, перед прощанням каже Риня, це навіть краще, розумієш?

22

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уроки счастья
Уроки счастья

В тридцать семь от жизни не ждешь никаких сюрпризов, привыкаешь относиться ко всему с долей здорового цинизма и обзаводишься кучей холостяцких привычек. Работа в школе не предполагает широкого круга знакомств, а подружки все давно вышли замуж, и на первом месте у них муж и дети. Вот и я уже смирилась с тем, что на личной жизни можно поставить крест, ведь мужчинам интереснее молодые и стройные, а не умные и осторожные женщины. Но его величество случай плевать хотел на мои убеждения и все повернул по-своему, и внезапно в моей размеренной и устоявшейся жизни появились два программиста, имеющие свои взгляды на то, как надо ухаживать за женщиной. И что на первом месте у них будет совсем не работа и собственный эгоизм.

Кира Стрельникова , Некто Лукас

Современная русская и зарубежная проза / Самиздат, сетевая литература / Любовно-фантастические романы / Романы
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза
Адам и Эвелин
Адам и Эвелин

В романе, проникнутом вечными символами и аллюзиями, один из виднейших писателей современной Германии рассказывает историю падения Берлинской стены, как историю… грехопадения.Портной Адам, застигнутый женой врасплох со своей заказчицей, вынужденно следует за обманутой супругой на Запад и отважно пересекает еще не поднятый «железный занавес». Однако за границей свободолюбивый Адам не приживается — там ему все кажется ненастоящим, иллюзорным, ярмарочно-шутовским…В проникнутом вечными символами романе один из виднейших писателей современной Германии рассказывает историю падения Берлинской стены как историю… грехопадения.Эта изысканно написанная история читается легко и быстро, несмотря на то что в ней множество тем и мотивов. «Адам и Эвелин» можно назвать безукоризненным романом.«Зюддойче цайтунг»

Инго Шульце

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза