Пацики

Певний час ми йдемо мовчки, зустріч із цими гнидами зіпсувала нам настрій. Думаю про Ляню. Раптом помічаю, що моє ставлення до неї дещо змінилося: вона тепер схожа більше на неживий предмет, скажімо, на велику гумову ляльку, аніж на живу істоту, до якої раніше в мене були почуття. В уяві бачу засмучене обличчя й нічого конкретного не відчуваю: ні досади, ні злості, ні співчуття, ні ненависті, наче думаю про ящик відходів… Ляня — це наче стара, затаскана платівка, котру щодня слухав, поки вона не набридла, поки не перенаситився її звуками. Під ногами приємно рипить сніг, легкі білі пушинки плавно лягають на наш одяг, ніжною вуаллю вкривають світ, усе поблискує різнокольоровими іскрами від нічного сяйва вуличного ліхтаря. Вдихаю на повні груди морозя не повітря, повертається добрий настрій. Знаєш, чого з ними Чихаренко? — запитує Риня. Чого? Бо він купив собі старий «опель», з Німеччини пригнали… бачиш, як все просто, — опускаєш плуга, кажеш йому, шо він ніхто, бля, шо він купка гівна, об яке неохота бруднити ноги, а ця купка гівна потім купує машину, і всім здається, шо це круто; пауза; нормальна біда? Риня, порушую кількахвилинну мовчанку, Петро Григорович — це такий жук, який ніколи не пропаде… таке не тоне; пауза; я давно це зрозумів, він буде там, де бачить вигоду для себе… дружба для нього і все те, шо ми поважаємо… для нього — це зайві клопоти. Перед моїми очима постають картини наших колишніх походеньок, коли ми збиралися по двадцять, тридцять, сорок чоловік і про такі речі не думали, коли ми жили лише сьогоднішнім днем і не знали, що з нами буде завтра, хто і як із нас зміниться; на все це було просто насрати, такі думки і в голову не лізли. Тоді було простіше, ми лише кіряли і билися, шлялися по скачках і кабаках, замалажували бабасьок. Виходимо до Залізничного вокзалу і Риня каже, що неохота їхати додому. Вирішуємо йти пішки через Старий парк. Підіймаємося на високий надземний міст і проходимо над залізничними коліями із вантажними та пасажирськими поїздами, опиняємося на вулиці Залізничній. Не вірю, що завтра звідси пощу, задумано каже Риня й дивиться на старі будинки й тихі провулки, якими неодноразово поверталися додому, мовчки йшли й були щасливі, що живемо в нашому красивому місті.

— Давай цю ніч не спати, — кажу Рині.

— Давай, нам треба сьогодні напитися, як у давні часи. Магазини закриті, вдома — порожняк. У твоєму під'їзді, — сміється Риня, — на п'ятому поверсі, гарна самогонка продається.

Ми добираємося на Київську близько одинадцятої, йдемо за смагою й беремо півлітрову пляшку. Вдома я забігаю на кухню й шукаю закуску, в холодильнику є два варених яйця (кручу їх на столі — переконуюся, чи вони справді варені), шматок ліверної ковбаси. Нарізаю кілька скибок хліба, беру склянку й вибігаю. Добре, що мої старі сплять, а то б таку бучу підняли. Як повні придурки, сідаємо з Ринею на сходах між другим і третім поверхом у під'їзді й бухаємо. Ми з тобою, сміється Риня, квасимо, як ханурики, де попало. Ха–ха–ха. Від смаги дика відрижка. Це жахливе пійло з мого шлунка, стравоходу й горлянки робить величезну пекельну трубу, в якій усе палає вогнем і з якої виривається глибокий смердючий подих. Кусаю хліб, розжовую його, аби перебити неприємний присмак. Риня, здається, на це взагалі не зважає, п'є і навіть не кривиться. Після третьої серйозно вставляє по шарабану. Закурюємо. У Ри–ні заплітається язик, а обличчя розпливається в цигарковому димі. У під'їзді тихо, ні душі. На верхніх поверхах чути випадкові голоси, гримають двері, все затихає. Із закуски залишається тільки хліб. Риня каже: фігня.

— Де будеш спати? Може, в мене впадеш? — питаюся.

— Нєа, я до Капусти поїду, вона мене чекає; ха, вона думає, що ми вже разом, розумієш?