Пацики

У бурсі триндять, що Короля закрили. Якщо мєнти не приходили ні в петеу, ні до Рині на хату, значить, Король поки німий, як риба. Думаю про те, що ця лабуда, можливо, минеться, а значить, Риня даремно звалює з Тернополя. Упродовж двох пар граюся сірниками, калатаю їх у долонях, розкидаю на парту, а потім акуратно по одному збираю. Почуваюся гидотно й самотньо. Сава обертається до мене й шепоче, що Коновал повернувся додому і що мати силоміць поклала його лікуватися в дурку від наркоти. З наріків, які лежали в психлікарні, жодного не можу згадати, кому б це допомогло. Під обід до центрального навчального корпусу під'їжджає вишнева «п'ятірка» і з неї виходить капітан міліції. Не повірю, що це випадковість. Невже за Ринею? Капітан говорить із нашим мастаком, той показує на мене. Бля! Шо за біда? Мєнт підходить до мене, називає моє прізвище, ім'я, підтверджую, що це я. Мастак Ромко кидає мені маяки, тіпа, в яке гівно вляпався, я розводжу руками. Капітан запитує в нього, де він може зі мною поговорити, і Ромко веде нас в одну з авдиторій. Зачиняє за нами двері, і мєнт із ввічливого, тактовного одразу перетворюється на агресивного, злого хама. Запитує, чи я кєнтуюся з Ринею, коли востаннє його бачив, що взагалі він робить. Я кошу під дуріка, тіпа, давно не бачив, що раніше ми ходили на скачки, пардон, на дискотеку, а так між нами більше нічого особливого нема. Капітан хапає мене правою клешнею за горло й сичить, хватить пиз–діти, сопляк, хочеш, я тобі життя поламаю. Ламай, думаю про себе. Намагаюся звільнитися від його твердої руки, але він не відпускає. Пошепки, щоб ніхто не чув, він давить на мене, де ви крали й знімали куртки, де? Забери свою РУку, урод! Я нічого не крав! — вириваюся. Капітан знову мене хапає і з притиском, крізь зуби цідить, я тебе, гнида мала, рано чи пізно посаджу. Посади! — кричу йому в обличчя. Рот закрий, каже вже спокійніше. Знову запитує, хто дружить з Ринею і Королем, я відповідаю, що нічого не знаю. Капітан погрожує, каже, рано чи пізно все дізнається, чєше, яка біда на мене чекає. Я перебиваю його, перепитую, у чому моя вина. Поки ні в чому, нагло сміється він. Значить — нам нема про шо говорити, виходжу з авдиторії.

Надворі відлига. Купи снігу помітно сіріють і тануть під теплим сонцем. Під ногами мокре, неприємне чвакання, на яке не звертаю уваги. Біля світлофора, де чекаю на зелене світло, пролітає вантажівка, й на мої штани летять бризки брудного, мокрого снігу. Я лаюся, обтрушую штани й переходжу вулицю. На тролейбусній зупинці помічаю Таню, з якою навесні перепихнувся у тирі. Біля неї незнайомий штемп, мабуть, її чоловік. У Танюхи з–під пальта випинається помітний животик, вона робить вигляд, що мене не бачить. Я на неї не ображаюся, бо все розумію. Щоб у тебе все було добре, маленька. Чоловік крутиться навколо неї, постійно сюсюкає дружині на вушко, від чого вона усміхається й розгублено, а можливо, й трохи напружено стріляє очима навколо. Вказівним пальцем він лагідно торкається її почервонілого носика й цілує Таню в губи. Вони, певно, щасливі. Я радий. Мені хочеться, щоб цей дурбелик усе життя любив і не ображав її. Мовчки спостерігаю, як вони сідають у 4–й тролейбус, котрий їде по Енергетичній, але мені не підходить. Вони губляться в салоні, двері зачиняються, і тролейбус рушає. Глибоко в душі я відчуваю невелику втрату. Треба жити далі. їду додому. Невдовзі до зупинки під'їжджає 5–й тролейбус, і я пропихаюся в салон між вайлуваті туші людей, запаковані в дублянки, шуби й пальта. Тягне на сон. Біля магазину «Воєнторг» дивлюся на картину, котру на стіні будинку забацала Ляня. Відтоді, як бачив картину востаннє, її ще гірше зіпсували: зішкребли праву частину, тепер важко вкурити, що це таке, а навколо все порозписували білою та червоною фарбою. Я відвертаюся й не хочу читати ті написи.