Читаем Пацики полностью

— Скажеш! Який там університет… Я не знаю, ким хочу бути і хто мене туди візьме. Там нада відмінником бути, комсомольцем–активістом, окуляри носити, харю розумну мати, чірікати гарною мовою і всюди казати «егеж», «авжеж», «атож», «перепрошую», нє, ця хуйня не для мене, я ж цих лохів за кілометр не переношу, ти мій табель за школу бачив? — починаю реготати. Бодьо каже, що на цю тему недавно говорив із братом, Саша шкодує, що нікуди не поступав; пауза; без освіти, як каже мій брат, повна жопа. Знаєш, як він це зрозумів? — запитує малий Машталір. — Він каже, шо всі ті ублюдки, яких він колись ганяв і які боялися вдень ходити по вулиці, даремно час не витрачали, — вони поступили, закінчили університети, інститути, а тепер стають серйозними штемпами, ти доганяєш, що це означає? нє? ну, приходиш ти в якусь вошиву фірму чи кантору вирішувати своє питання, а там стикаєшся з підаром, з якого шість–вісім років тому зняв куртку і більше про його сране життя ніколи не думав, бо тобі до цього підара нема ніякого діла… але тепер, через багато років, це мурло, яке все пам'ятає, обламує тебе, як синка, як, бляха, останнього лоха. Я про це ніколи не думав… А ти подумай, тут є про що подумати, ти краще скажи, що треба робити? — посміхається Бодьо. Бля, да їх, сучяр, нада вже давити, їх топтати нада, підарів! Малий Машталір мене перебиває: дурак ти, Толя, після бурси — нада поступати. Нам тільки зараз здається, що ми серйозні штемпи, що можемо вирішувати конкретні питання, а насправді… дитячий садок усе це, не більше. Не маю здоров'я з ним сперечатися, балда розвалюється. Стук у двері, вітчим кличе до телефону. Риня. Запитує, чи йду на радіоламповий. Вагаюся, що відповідати. Він говорить дуже голосно, мало не кричить у слухавку (мабуть, піддав трохи), Толян, будуть всі наші, Петро Григорович, Дефіцит, навіть Коновал відморожений прийде, потім сміється й каже, що програма має продовження; не доганяю, що він має на увазі; я одну пизду з нашої бурси вла–мав, казала, що прийде, алло! підвалюй, Толян, побухаємо, чуєш? алло! підвалюй. Я відповідаю: добре, я підтягнуся. Малий Машталір каже, пора — через сорок хвилин тренування, на скачках — не буду, після боксу додому прийду вбитий, втомлений, поки прийму душ, обсохну, повечеряю, а там вже спати захочу, нє, ви вже без мене.

11

Заходжу в темний зал, миготять різнокольорові вогні, доріжки яких спалахами ламп розбігаються по стінах жовтими, червоними, зеленими, білими жучками… і все під нудну попсу, від якої мене харить. Посеред залу в хаотичній купі танцює понад три десятки тьолок і пациків, я придивляюся, шукаю своїх. Незнайомий коротко стрижений товстун стріляє в мене цигарку, поки він її витягує з пачки, я помічаю, що по його обличчю струмками стікає піт, а світла футболка навколо шиї аж потемніла, настільки він мокрий. Із наших — нікого, це мені не подобається. Раптом із бокових дверей, де знаходиться підсобна, виходить Риня, а за ним Петро Григорович. Риня через зал прямує у напрямку великої чорної коробки лівого динаміка, підходить до темноволосої тьолки, яка сидить у кріслі під стіною, згинається над нею, чеше їй на вухо, помічаю, як вона кривиться, певно, через шум музики, але схвально йому киває. Петро Григорович повільно обводить зал поглядом, але мене не помічає. От, баран сліпий! Знову блукає очима й зупиняється на мені. Нарешті, дурбелик! Махає рукою, аби підійшов. Я пробираюся через тіла, котрі дригаються під музику, мене перепиняє сусідка з сьомого поверху, корчить гримаси. От гівно мале, ще не має й п'ятнадцяти, а вже по скачках лазить! На вухо кричу їй, ВСЬО РОЗКАЖУ МАМІ, а вона показує язика й просить, аби запросив на танець. ШО? — роблю вигляд, ніби не чую. ЗАПРОСИ НА ТАНЕЦЬ! — кричить мені у вухо. Розігнався, знайшла дурного, ШОБ ПОТІМ ТВОЯ МАМАША МЕНІ ОЧІ ВИДРЯПАЛА?! вона ж хвора на голову! про це всі знають. ШО ТИ СКАЗАВ? — кривиться через шум. ЛЮДА, ОБОВ'ЯЗКОВО ЗАПРОШУ, ТІЛЬКИ ХАЙ У ТЕБЕ СІСЬКИ ПІДРОСТУТЬ; пауза; ДУРАК! — б'є мене по щоці, але я її швидко заламую, жартівливо чмокаю в щоку і йду до Петра Григоровича.

— Шо за мочалка? — майже криком запитує він.

— Сусідка.

— Шо?!

— Сусідка!

— Трахатись любить?!

— Вона ще соска.

— Шо?

— Соска! Вона ше соска! Чуєш?

— Соска? Да? Чую!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уроки счастья
Уроки счастья

В тридцать семь от жизни не ждешь никаких сюрпризов, привыкаешь относиться ко всему с долей здорового цинизма и обзаводишься кучей холостяцких привычек. Работа в школе не предполагает широкого круга знакомств, а подружки все давно вышли замуж, и на первом месте у них муж и дети. Вот и я уже смирилась с тем, что на личной жизни можно поставить крест, ведь мужчинам интереснее молодые и стройные, а не умные и осторожные женщины. Но его величество случай плевать хотел на мои убеждения и все повернул по-своему, и внезапно в моей размеренной и устоявшейся жизни появились два программиста, имеющие свои взгляды на то, как надо ухаживать за женщиной. И что на первом месте у них будет совсем не работа и собственный эгоизм.

Кира Стрельникова , Некто Лукас

Современная русская и зарубежная проза / Самиздат, сетевая литература / Любовно-фантастические романы / Романы
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза
Адам и Эвелин
Адам и Эвелин

В романе, проникнутом вечными символами и аллюзиями, один из виднейших писателей современной Германии рассказывает историю падения Берлинской стены, как историю… грехопадения.Портной Адам, застигнутый женой врасплох со своей заказчицей, вынужденно следует за обманутой супругой на Запад и отважно пересекает еще не поднятый «железный занавес». Однако за границей свободолюбивый Адам не приживается — там ему все кажется ненастоящим, иллюзорным, ярмарочно-шутовским…В проникнутом вечными символами романе один из виднейших писателей современной Германии рассказывает историю падения Берлинской стены как историю… грехопадения.Эта изысканно написанная история читается легко и быстро, несмотря на то что в ней множество тем и мотивов. «Адам и Эвелин» можно назвать безукоризненным романом.«Зюддойче цайтунг»

Инго Шульце

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза