Пацики

— Серйозний мужик. Знаєш, чим він займається?

— Чим?

— Наших пацанів підбирає для Іноземного легіону. Чув про такий?

— Шо за контора?

— Контора? Це дуже серйозна, як ти кажеш, контора. Звідти додому не повертаються.

— ?

— Ти не про те подумав, — плескає мене по плечу, — там служиш Франції — і залишаєшся до кінця життя. Це наймані війська. Через декілька років після служби можна отримати французьке громадянство й робити собі кар'єру, ну там військового чи іншу фіґню, бабки непогані платять.

— І шо, туди так легко попасти?

— Ха! — сміється Машталір, — туди з України пару штемпів потрапляє… Цей мужик шукає таких, які підходять. Тільки Толян, про нього — нікому! Таких, як він, кегебісти виловлюють. Чи можна туди попасти? Думаю, якщо захотіти, то можна. У брата проблем нема, але в мене… я ше не був у армії, а ти ж знаєш, що воєнкомат таким, як я, не дає дозвіл на отримання закордонного паспорта. Правда, Саша пробує мутити, з воєнкомом домовляється, може, доведеться дати на лапу. Якщо це вдасться…

— Ти хочеш звідси звалити? — запитую в нього.

— Не знаю.

— А як бокс?

— Бокс? А ти чьо кинув бокс? — із викликом в очах дивиться на мене малий Машталір.

— Я? — розгублююся, — у мене інша тєма. Мені не подобались стреси під час ударів, особливо від прямих, коли мозґи сходять на один–два міліметри з орбіти, і в голові стає неприємно й сиво, пфу, тільки не подумай, що я цього боюся, не про це йдеться, просто, просто ці стреси дуже погано впливають, а мені мозґи потрібні, бокс — це класно, але не на все життя. Розумієш?

— Да. Але ти міг би бути на моєму місці.

— Ти думаєш? Я ж лінивий.

— Сто пудів, міг би, — каже Машталір, оглядає моє лице й глузливо додає, — якби рік тому не кинув, зараз би не ходив із побитою мордою.

Мовчки дивлюсь на нього й сміюся:

— Спорт — не для мене.

— А ким ти хочеш бути?

— Не знаю. Мені багато чого подобається. Картини всілякі, фотографії… Справді — не знаю.

Ми заходимо в під'їзд, підіймаємося ліфтом на шостий поверх. Мати Боді запитально дивиться, син із широкою усмішкою на лиці підходить до неї, обіймає, і вона радісно плаче. Поки Бодьо приймає душ, його матір, посадивши мене на кухні за стіл і готуючи вечерю, розпитує, чи не важко йому було, чи не сильно били. Я сміюся й кажу, шо все закінчилося дуже швидко, що Бодьо кілька разів дав тому дауну по балді, ой, пробачте, наніс дві–три серії по голові, по корпусу, і той здався у третьому раунді. Матір плескає в долоні, киває головою, зітхає, я за нього так переживала, так переживала. Бодьо невдовзі виходить, стоїть перед нами й обтирає рушником мокру голову. Вона дає нам їсти — гречку з котлетами і салат із редиски й зеленої цибулі. Швидко їмо, але матір каже, що після душу так швидко йти на вулицю не слід, чого доброго, можна менінгіт підхопити, поки не зігрієшся, нікуди не пушу. Бодьо сміється, треба ж таке придумати — влітку менінгіт. Через півгодини виходимо.

Підіймаємося по східцях на другий поверх і заходимо в «Оріон»: у ніздрі б'є важкий, спертий алкогольно–тютюново і ще не знати який духан. При вході на підлозі сидить готова в драбадан тьолка, вона гикає і, здається, хоче стругати. У кутку, на балконі стоїть не менш готовий штемп і відливає прямісінько з другого поверху, мабуть, на голови людей, які виходять із продуктового магазину. Ми обережно переступаємо через ноги дівахи, а вона гукає до нас «альо гараж», і махає руками так, наче перед нею привиди, яких хоче прогнати. От курка, дивиться на неї малий Машталір. У залі ціла купа народу, шукаємо наших і помічаємо їх біля вікна за двома зсунутими до купи столами. Морда Рині червонюща, наче він недавно бігав на великій дистанції. Петро Григорович обіймає невідому чорняву мантелепу з несимпатичним лицем, вона неприємно шкіриться, в неї — ой пфу! — один із верхніх зубів золотий, бе, яка гидота, мабуть, дешева ганюра з петеушної общаги. П'янючий Дефіцит повільно насуплює брови, втуплюється в нас, ніби хоче переконатися, чи ми справжні, кілька хвилин зосереджено розглядає, його морда раптом розширюється від здивування: во, показує на нас пальцем, але ніхто не може догнати, шо це означає. Риня привітно усміхається й махає нам рукою. Мене садять біля старшого Машталіра, якого, судячи з його спокійного, впевненого вигляду, навіть не накрило. Він обдивляється присутніх, які голосно говорять, регочуть, про себе усміхається й напівголосно каже мені, не вміють, синки, пити.

— Хто не вміє? — здивовано запитує Дефіцит, хитаючись на стільці. Тим часом Бодьо замовляє собі сік, а Риня наливає мені горілки.

— Чьо табло побите? — запитує в мене Кнопка після того, як ми випиваємо.

— Це його Артур, — каже Риня.

— Артур? Так відірвіть йому бошку, — сміється Кнопка, — чьо не закопали дебіла?

— Ми це і зробимо, — говорить малий Машталір, — тільки нада його виловити.

— А на фіга його ловити? — запитує Кнопка, каже, що може йому стрілу набити й він сам прийде. Ми з Ринею зацікавлено переглядаємося, він мені підморгує і в Кнопки питає: коли? Ясний перець, Артурові настріляємо по балді.

19