Пацики

Говоримо про всяку лажу, я кажу, що голодний, зранку на кішку нічьо не кинув, йду за хавчиком. У гастрономі купую булку з повидлом і пляшку кефіру, повертаюся у дворик, біля Коновала коротко стрижений штемп, приблизно наших років. Вони дружно розмовляють, незнайомий трохи картавить, у нього кілька металевих зубів у верхньому ряду. Я підходжу, пропоную їм поїсти разом зі мною, але вони відмовляються. Невдовзі незнайомий прощається й покидає дворик. Пішли, хлопнеш мене, каже Коновал, дві кубишки підкинули. Заходимо в корпус, на першому поверсі наші майстерні, в яких ми вчимося, бляха, бути слюсарями–ремонтниками, а на другому — лекційні авдиторії. Слюсарі–ремонтники — не хуй собачий. У приміщенні тихо, тільки з привідчинених дверей однієї з авдиторій лунає хриплий голос лектора. У кінці коридору заходимо в чоловічий туалет, зачиняємося, Коновал обережно дістає із внутрішньої кишені катонового потертого куртяка двохкубовий баян з атомом, простягає мені, а сам закочує на лівій руці рукав і починає стискати й розтискати кулак, аби «підросли» вєни. На згині руки в нього кілька сантиметрових пунктирів з чорно–червоних цяток від проколів. Коновал сам вводить голку, я бачу, як вона повільно занурюється під шкіру, потім обережно знаходить вєну. Толя, на — бери, каже він і передає мені баян. Почуваюся напружено, бо переживаю, аби ненароком не порвати йому вєну. Тільки обережно, благає Коновал, обережно, бля, шо ти, придурок, робиш, ти ж мені вєну проколеш, Толя, обережно, правильно, да, да, не газуй, візьми «контроль». Я легенько тягну поршень на себе, «контроль» у нормі, до коричневої речовини в баяні вривається густа, червона кров, перемішується з нею і перетворюється в повний мутняк. Давай, каже вкляклий Коновал, наче від цієї процедури залежатиме його подальше життя. Тільки не спіши, опа… повільно, повільно, дивиться, як я міліметр за міліметром запускаю в нього ширку, аж поки поршень не доходить під голку, притримай пальцем, бля, не так сильно, дурак, не так сильно, бля, тобі на фермі треба корів доїти, придурок, не так сильно, бля, витягуй. Ясний перець, шо нада витягувати. Він затискає руку і завмирає, певний час мовчить, я закурюю і вставляю йому в зуби штахету, сильно її потягує, від чого вона, затиснута в губах, злегка підіймається вгору, ой, бля, розслаблено видихає дим і втикає, ой бля, як мене пре, ой бля. Звалюємо звідси, кажу йому, можуть почути дим. Да, да, йдемо, повільно розплющує очі, встає і напівзігнутим вивалює з туалету. Невдовзі ми виходимо з приміщення, на порозі навчальних майстерень, як на зло, нас перестріває викладач безпеки праці, грузить, чого не на парах, чого тиняємося, коли всі вчаться. А тебе їбе? — обурююся про себе. Потім дивиться на вбитого Коновала, який стоїть перед ним на півзігнутих і з приплющеними очима, запитує в мене, що з ним. Відповідаю, тіпа шлунок, да, да, в нього зловив шлунок, бачите, який блідий. Відведи його в медпункт, вже спокійніше каже мені, але після медпункту — щоб відразу на пари. Зрозуміли? Да, да, відразу на пари, хулі тут розуміти. От лосяра педальна! У сраці я бачив твої пари! Вже згодом ми згадуємо це і усміхаємося. Ти цьому гандонові класно сказанув про шлунок, мляво каже в дворику Коновал, я би не допер так збрехати, знаєш, деколи вмажешся, мозги зовсім не варять, якийсь даун до тебе чєше, а ти дивишся на нього і не чуєш, тільки рот у гандона рухається, ніби в риби, ха–ха, це так смішно. Після цього він втикає на гойдалці, вхопившись руками за металеві ланцюги, правою ногою повільно відштовхується від землі. Дивлюся на його застиглу фігуру, яка, ніби маятник, рухається туди–сюди, і вона мені нагадує мумію. Прівєт, підходить до нас одногрупник Лобода (Лобо–дець); він найменший у групі, носить великі придуркуваті окуляри, які збільшують його очі і роблять схожим на інопланетянина, а ще цей дур–белик постійно таскає з собою великий важкий дипломат; повний даун, він трохи зашуганий, бо його в групі завжди чмирять, заставляють прибирати в класі, бігати в гастроном по цигарки, пиво, водяру, а в їдальні в нього постійно відбирають порцію другого та компот з булочками.

— Лобода, — мляво каже Коновал, розплющивши каламутні очі. — Лабудовий Лобода! Лох тупорилий! Ти шо, не чуєш? Бабки маєш?

— Ні, — насторожується той і хоче йти.

— Сюда, на! Якщо маєш — шо тобі зробити? Пасть порвати?

— Не маю.

— Сюда, на! — пожвавлюється Коновал. Лобода повільно підходить. Коновал несподівано зіскакує з гойдалки й хапає його за комір.

— Тобі шо, вівця, балду відірвати? Я сказав бабки!

— Ігор, я не маю.

— Вивертай кишені.

— Ігор, маю тільки трохи.