Павло Загребельный

– Дивлюсь я на вас, сивочубих та лисіючих молодих літераторів, і думаю: вам давно вже час померти! Лєрмонтов загинув у 27 років, Василь Симоненко в 28, Єсенін пішов із життя в ЗО, Пушкін – у 37, а вам майже кожному по сорок, а ви ще й досі, як ті піонери в коротких штанцях, ходите в молодих, для вас скликають наради, влаштовують семінари, смажать літфондівські котлети, щоби розум ваш не охляв, і все тільки для того, що раптом хтось із вас колись щось путнє напише.

Він сипав цифрами, іменами й цитатами, звинувачував літераторів у всіх земних гріхах і підносив їх до небес, завдаючи такого робочого темпу, на який здатний був лише сам. І весь виступ зводився до того, що талант – то Божий дар, і якщо він у тебе є, то не для того, щоб ним милуватися чи хизуватися, талант людині для того, щоб вона працювала, постійно і каторжно…

Після тієї тижневої наради із майже сотні учасників до СПУ прийняли 28 молодих літераторів. Без засідань приймальної комісії і таємного голосування.

І коли на президії хтось із ревних охоронців статуту дорікнув, що на цих молодих не заведено особові справи, що нема навіть рекомендацій, Загребельний відповів:

– Найкращі рекомендації дала ірпінська нарада, а за особовими справами затримки не буде. Тим більше, що маємо таких педантичних опонентів, як ви. – І тут же, звертаючись до членів президії, показав книжку Валентини Козак з Вінниці:

– Погляньте! Збірочка малесенька, я її прочитав за три хвилини. Вірші гарні, і прізвище у поетеси гарне – Валентина Козак. То чого б і не прийняти?

От і весь аргумент…

Узагалі з Павлом Архиповичем працювалося легко й цікаво. Він ніколи не навантажував дурною роботою, знав, кому і що можна доручити, хоч, зізнаюся чесно, в його присутності розслаблятися не доводилось. Я так і не зміг позбутися відчуття, що поруч зі мною на повних парах мчить локомотив, а я петляю вздовж колії на велосипеді. Тільки й пильнуй, щоб не придавило.

До речі, про велосипед. Був березень 1981 року. Я щойно заїхав на своїх стареньких «Жигулях» у двір Спілки письменників. Павло Архипович теж під'їхав на своїй «Волзі». Привіталися.

– А що це в тебе автомобіль розцяцькований, як у Яворівського?

– Оце? – я показав пальцем на кольорову наклейку, що красувалася на лівому передньому крилі. – Так то я дірку залатав, щоб від колеса грязюка не летіла.

– Як це – залатав?

– А ось так! – підійшов ближче і проткнув пальцем наклейку із фольги. – Дірка!

Павло Архипович від здивування затнувся, відтак його прорвало:

– То ти чекаєш, поки сам на асфальт випадеш?

Я промовчав.

– Скільки наїздив?

– Сто двадцять тисяч кілометрів.

– Нівроку! Значить так: іди до Боженка (до голови місцевкому СПУ) і вибери собі те, що на тебе дивиться. Скажеш – я так сказав.

– Та…

– Грошей нема? Так у тебе роман у плані стоїть, попросимо, щоб аванс виплатили. І стареньку продаси. А не вистачатиме – я позичу.

– Дякую.

– Подякуєш потім. Я не сліпий, бачу, хто як їздить. Іноді думаю, що в тебе не приватний автомобіль, а службовий. Весь кабінет молодого автора на ньому їздить: і Карпенко, й М'ястківський, і Комар…

Траплялися і курйози.

Спілка письменників, перший поверх. У залі засідань повно людей, сьогодні – пленум СПУ, у вестибюлі вільніше. Тут переважно гуртуються ті, хто запізнився або ж зібрався йти додому. Із зали вийшов Загребельний й одразу ж наткнувся на письменника В.

– Ти чого це в шапці стоїш? – ні сіло ні впало запитав.

– А мені в голову холодно, – відповів той.

– Справді? А мені жарко…»

Добавлю собственное воспоминание. Отец в нулевых, на своем дне рождения в Конче-Озерной, произнося тост, сравнил восприятие независимой Украины с чувствами человека, который погружается в яму с пеплом. Загребельный еще в бытность в СПУ, в окружении советской культуры, советских украинских писателей испытал эти ощущения. В романе «Первомост» Стрижак повествует Кирику о Воеводе, охранителе моста через Днепр во времена нашествия Батыя, блюстителе обычаев. Он, подобно книжной царице египетской, ссыпал пепел из печей в глубокие ямы. Сухая смерть, и вскрикнуть не успеешь. Воеводы превратились в вождей, больших и малых, в СССР. Они охраняли мосты в светлое будущее. Кто в литературе, кто в кино, кто в театре – они блюли устои. Кто провинится – толкай его в яму. На мосту иначе не устоишь, через мост весь мир хочет протолкнуться, там без строгости не обойдешься. Не будешь суровым – тебя самого сбросят с моста, столкнут, растопчут.

Параллельно с суетой в СПУ с историческими романами Загребельный издает трилогию о советском украинском промышленном городе, рабочих и инженерах, о путешествии простого советского труженика в США – «С точки зрения вечности» (1970), «Переходим к любви» (1970), «Намыленная трава» (1973).