Первісна. У вирі пророцтв

Втім, Йорверт і не розраховував на появу досвідчених колеґ. Кожен лахлінський чаклун, якому пощастило уникнути вогнища Конґреґації, мріяв лише про одне — чимшвидше втекти з цієї країни, де його вважають пекельним вилупком. Тому на Лахліні залишалася переважно молодь, якій ще бракувало грошей для переїзду на Абрад. А такі, як Шовар аб Родрі, були, мабуть, рідкісними винятками з цього правила. Майстер Шовар до сорока п’яти років доглядав за немічними батьками, які не могли — та й не хотіли — нікуди переїздити. А коли, зрештою, зібрався разом з майстром Ґарваном на Абрад, то зустрів Елвен…

— Це чаклун, — сказав Йорверт. — Тепер уже напевно. Молодий чаклун… або ж дівчина-чаклунка.

Браден, який стояв поруч із ним над стежиною, що звивалася крутим схилом униз і невдовзі губилася в непроглядній пітьмі, похитав головою.

— Дай Диве, щоб був хлопець. Більшість наших людей роками не бачили живої жінки. Нам тут лише дівчини бракувало.

— Нічого, вона не дасть себе скривдити. Той, хто спробує її зачепити, гірко пошкодує про свою нестриманість. Це стане наукою всім іншим. — А трохи згодом, коли гість проминув другу пастку, Йорверт упевнено додав: — Можете не турбуватися, це точно хлопець.

— От і добре… — Браден якусь хвилю помовчав. — Слухайте, Ейнаре, вам не здається підозрілим, що він так швидко відгукнувся на наше повстання? Ану ж як його підіслали поборники? Можливо, вони вже давно схопили цього хлопця, довго тримали у в’язниці, жорстоко катували і врешті зламали, цілком скорили своїй волі. А тепер вирішили скористатися ним, як шпигуном.

— Це виключено. Хлопець уже досяг того рівня сили та вміння, щоб не дозволити поборникам захопити його в полон. Для своїх вистав з „очищення від мерзоти“ вони мусять удовольнятися безпорадними дітьми, чий чаклунський хист лише щойно проявився, та звичайними чоловіками й жінками, яким приписують володіння чарами. Проте ви маєте рацію, наш гість і справді може бути шпигуном. Та не тому, що його зламали тортурами, а через страх за рідних, яких поборники могли взяти заручниками й погрожувати їхньою смертю. Але з цим я розберуся. Якщо його шантажують, ми дізнаємося.

Браден аб Мейлас із розумінням кивнув. Йому та Аврону аб Кадуґану було відомо про Йорверта більше, ніж решті повстанців. Зокрема, він розповів їм, що діє не один, а має трьох спільників-чаклунів, що постачають продовольство, інші припаси, стежать за переміщенням військ і збирають інформацію про всі важливі події в зовнішньому світі.

Хлопець піднімався нагору повільно, але впевнено, без зайвих зусиль долаючи всі перешкоди та пастки на своєму шляху. Нарешті він наблизився на досяжну для тренованого маґічного зору відстань, і Йорверт навіч переконався у слушності свого висновку про юний вік чаклуна. На вигляд він мав десь років чотирнадцять, не більше, був невисокий на зріст і, вочевидь, міцної статури. Щодо останнього Йорверт не міг судити напевне через довгий плащ; усе залежало від того, скільки теплих речей надягнено під ним. А сам плащ, добротні чоботи, пухнаста хутряна шапка та шкіряні рукавиці свідчили про те, що хлопчина аж ніяк не з бідної родини, швидше навпаки — з досить заможної.

„Ставлю на те, що син якогось поміщика,“ — подумав Йорверт. — „Стиль одягу швидше сільський, ніж міський… Але чому він прийшов до нас? Чому просто не поцупив у татуся грошей для переїзду на Абрад? Невже Браден вірно здогадався… Ні, дурниці! Поборники б не надіслали до нас шпигуна, чий одяг з першого погляду викликає підозри.“

Коли хлопцева постать стала потроху вимальовуватися з темряви, Браден видобув свій пістоль, а двоє вартових, що їх він прикликав до себе, націлили рушниці. Хлопець помітив це, насторожено завмер, сперся рукою на уламок скелі й задер догори голову. Його погляд було спрямовано на Йорверта, в якому він уже розпізнав чаклуна.

— Опустіть зброю, друзі, — спокійно і впевнено сказав Йорверт. — Я все контролюю. — І махнув хлопцеві рукою, запрошуючи йти далі.

Той продовжив підйом і за наступні дві хвилини подолав решту шляху. Зупинився, засапано дихаючи, зміряв швидким поглядом Брадена, двох вартових обабіч нього і тих п’ятьох, що стояли віддалік, а потім знову зосередив увагу на Йорвертові.

— Я й не знав, що ми світимося, — промовив він трохи хрипкуватим, чи то від природи, чи то від морозу, голосом. — Я ж теж свічуся, правда? Тільки в дзеркалі цього не видно, так? — У його словах чулася надія.

Йорверт ствердно кивнув:

— Ніхто не може побачити власної маґічної аури. І це добре, бо інакше б вона засліпляла нас, заважала чарувати. Отже, досі ти не зустрічав жодного чаклуна?

— Ні. Тепер уже знаю, що ні. Чотири роки тому дядько Ґрайді водив мене на страту чаклунки в Дин Делгані… але вона не світилася маґією. Я ще тоді запідозрив, що та жінка ніяка не чаклунка, бо вона лише благала про милість і не пробувала звільнитись. А дядько твердив, що то молитви праведників позбавили її сили. Тільки я не відчував дії тих молитов.

— І ніколи не відчуєш, — запевнив його Йорверт. — То ти мешкаєш поблизу Дин Делгана?